Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

Кам’яний замок, що височів на західній скелі, холодним і неприступним здавався лише ззовні. З одного боку оточений пінистими темно-синіми неслухняними водами Шейронського моря, а з іншого – суворою засніженою земляною поверхнею, він здавався не окремою спорудою, а наче продовженням місцевого нерівного рельєфу суходолу. Всередині ж панував незвичний м’який затишок, розбавлений світлом сотень факелів, теплими килимами й кольоровими гобеленами, а ще квітами, які дивовижним чином виживали серед грубих холодних стін, зусібіч підперезаних морозною пеленою. На вікнах висіли довгі білосніжні тюлі, зшиті з легкої тканини, що струменіла з карнизів на землю, як рівні потоки води. Бордового відтінку штори гарно поєднувалися з сірим каменем і помаранчевими вогнями, які грали на стінах через кожен метр. Високі стелі міцно тримали на ланцюгах круглі важкі дерев’яні люстри, щедро всіяні десятками свічок, але найбільше здивувала Корнелію велика кількість різноманітних горщиків, у яких росли овочі, фрукти й подекуди навіть невеличкі дерева.

– Дружина Утреда, Інґрід, походить із раси самовілів, – пояснив Інґвар, помітивши на обличчі Корнелії спантеличення. – Вона дух лісу – тому тут так багато зелені.

Корнелія кивнула, а тоді в її голові виникла одна цікава думка.

– Якщо тут живуть духи природи, які вміють вирощувати їжу навіть у таких складних умовах, чому вони не можуть забезпечити харчами ваші міста?

– Тому, що родючого ґрунту тут насправді дуже мало, – розвів руками чоловік. – Крім того, щоб урожай зміг закрити потреби населення, потрібно багато енергії природи й, отже, багато тих, хто нею володіє. А таких духів тут насправді мало. Суворий клімат Півночі їх відверто лякає, бо позбавляє належних умов для існування.

– Інґрід рятується, як може, – втрутився в розмову Утред – тепер він вів новоприбулих до однієї з їдалень, де вже чекав накритий стіл. – Але їй насправді важко. Дочекатися не може повернутися до рідного Сворга, але хтозна, коли це станеться.

У голосі чоловіка проступили сумні нотки – й Еллі запитливо поглянула на Інґвара, в надії, що той пояснить причину смутку.

– Сворг – найбільше місто на сході земель Соларісу – території, належної до володінь імператора Сонця, – терпляче пояснив безсмертний. – Воно межує з Наттлінморською імперією й поділяє з нею мальовничу лісисту територію, заселену різними духами лісу.

– Ідеальне середовище для самовілів! – зітхнув знову тяжко Утред. – Найкраще, але тепер недоступне.

– Я думала, за Тіньовими горами живуть лише дракони, – Еллі впустила спантеличений погляд собі під ноги й подумала, що Високий світ надто важко й незрозуміло влаштований.

– Вони переважають, – кивнув спокійно Хродґейр, ні каплі не розізлившись через допитливість принцеси, хоч вона підозрювала, що він близький до цього. – Але ж хтось мусить обслуговувати ліси й міста, допомагати з охороною територій і тому подібним… Нешкідливі духи чудово з цим справляються, хоч є й ті, які вміють непогано дошкулити.

У цей момент обидва приятелі однаково скривилися, й це навело їх незнайку-супутницю на думку, що воїни значно ближчі, ніж їй здалося спершу. Очевидно, що їх об’єднує спільне минуле, довше за двадцять років.

– Утреде, ви теж походите із раси драконів? – набравшись сміливості, поцікавилася Еллі, звівши погляд на високу спину, тепер позбавлену всіх зайвих шарів одягу й закутану лише в щільну лляну сорочку.

Той кивнув.

– Наймолодший син голови Дому грому та блискавки, Утред Кресарґон, – без жодної гордості в голосі назвався своїм повним іменем правиця лорда й навіть не сповільнив ходу.

Корнелія відчула, що новий знайомий не дуже пишається своїм походженням, попри те, що зі знатного роду. А тому не стала більше питати що-небудь стосовно цього. Зате тепер ще більше повірила в те, що двох драконів об’єднує багате спільне минуле.

Невдовзі коридор уперся у високі старовинні двостулкові двері, зроблені з міцної темної деревини й оздоблені трохи затертою різьбою. Крізь невеличку щілину виднівся довгий стіл, щедро заставлений їжею, а ще невеличка колиска, в якій тихим сном спочивало маленьке дитя.

Дверне полотно злегка скрипнуло, пропускаючи до їдальні трьох гостей.

– Ох, як добре, що ви тут! Я вже збиралася посилати по вас Борґа, – зраділим мелодійним, як шум гірського струмка, голосом заговорила тендітна вродлива жінка, на мить відволікшись від нарізання свіжих овочів.

Корнелія на кілька секунд завмерла біля порогу, окинувши незнайомку здивованим, зачудованим поглядом. Господиня мала доволі… незвичний вигляд. Густі пасма золотого, як житні колоски, волосся тримались у високій неохайній купці, підперезані вузьким шкіряним шнурком; тонка світло-зелена сукня струменіла по худому тілу, наче невагомі потоки води, додаючи образу ноток легкості й підкреслюючи витончені риси обличчя, а найбільше – колір очей: такого виразно насиченого відтінку спілої літньої травички Корнелія за своє недовге життя не бачила ще ні в кого. Вона мимоволі зробила глибокий вдих – і неначе відчула запах землі, нагрітої сонцем і насиченої свіжим лісним повітрям. Та по-справжньому її здивувало далеко не це.

Крила.

Розкішні ряди перлово-білих пір’їн тримали свою носійку на висоті кількох сантиметрів від землі. Від їх несильних помахів коливалися штори на єдиному вікні та краї квітчастої скатертини, що ховала під собою нудну поверхню широкого дубового столу.