Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір"

Я мовчки стояв, спостерігаючи за початком майбутньої сварки. Ех, не бути новому святу у нашій країні.. Шкода..

- А дійсно, Амелія, ти проти, аби ми тут залишились? Так буде значно веселіше, - втрутився старий, кидаючи злий погляд на доньку. Починається.

- Це будинок мам….

- Максиме Ігнатовичу, - я перебив Лію та підійшов ближче, вставши поруч з нею. – Я авжеж, не бажаю бути учасником вашої сімейної сварки, але схоже, вийде саме так.

- Що сталось, Дем’яне? Моя донька встигла накапостити й тобі? – Максим Ігнатович кинув короткий погляд на білявку. Йому навіть і слів не потрібно, аби зробити ситуацію ще гіршою.

- Максиме Ігнатовичу, ну чого ви? – я посміхнувся. А ще я обережно доторкнувся до спини Лії, натякаючи, аби вона мовчала. – Ви ж розумієте самі, в яку ситуацію ми потрапили?

- Про що ти, Козак?

- Ну, як мінімум, у моєму договорі йдеться умова щодо того, аби оберігати та охороняти Амелію Максимівну від можливих нападників, чи дуже поганих людей. І саме зараз, я відчуваю, що мені час втрутитись.

На моєму лиці сяяла дуже нахабна посмішка. Авжеж, я знав на що йду. Проте, чи могли це передчути усі, хто був у залі – не думаю.

- Козак, ти вважаєш, що я небезпека для власної доньки? – він награно засміявся, заперечно хитаючи головою. – Тобі робота більше не потрібна?

- Перепрошую, Максиме Ігнатовичу, але я ретельно вивчив договір, де чітко написано, що в період мого відрядження сюди, поки я тілоохоронець вашої доньки, саме вона стає моєю шефинею. І аніяк не ви, - я вкотре міцно стиснув щелепу, аби не посміхнутися ще ширше. Тепер я відчуваю себе переможцем. – І до того ж в договорі є такий пунктик, щодо проживання в цьому будинку. Якщо бути точнішим, то в цьому маєтку тільки дві спальні кімнати. Одна, на першому поверсі, належить мені. Інша – Амелії Максимівни. Тому просто, боюсь, що вам буде ніде зупинитися тут.

- Дем’яне, ти знахабнів? – крикнула Олена. Її обличчя було на стільки злим, що це просто не передати словами. – Ти пам’ятаєш, з ким ти говориш?

- Поки що, я охоронець Амелії Максимівни, для мене ви просто її родичі, - я розвів руки в різні сторони. – Чи не так, Максиме Ігнатовичу?

- Так, - чоловік тяжко видихнув, протираючи свою щетину. – Так, я пам’ятаю, що склав договір так, що ніби це моя донька поставила підпис, що взяла тебе на цю посаду.

- Тобто, Максиме? Тобто він правий? Твій дурний охоронець проганяє тебе і твою дружину з нашого будинку?

- З будинку моєї мами, - втрутилась Амелія. Я ледь помітно, опустив погляд на дівчину, і помітив ту саме переможну посмішку. Авжеж, вона відчуває зараз себе краще, аніж будь-хто в цих стінах. – А тепер він, до речі, мій.

- Не хвилюйтесь, Олено Василівно. Я попіклувався й про вас, - я, уважно стежачи за родичами своєї керівниці, поклав руки до кишень на брюках. – Я забронював для вас та вашого чоловіка люксовий номер в одному з найкращих готелів цього містечка. Авжеж, це не Балі, чи Маямі, але також не поганий. До речі, адресу я вже надіслав Захарові. Він зараз же відвезе вас туди.

- Я вражений Дем’яне, - Ігнатович кивнув головою, а на його обличчі з’явилась усмішка. – На добраніч, діти. Сподіваюсь, завтра зустрінемо. Бо сьогодні у мене немає більше сил сперечатися з вами, Дем’ян Владиславович.

Я посміхнувся старому і той зробив так само. І хоч Олена усім своїм видом показувала, як їй дуже не сподобався результат «сварки», вона нічого не могла зробити. Взагалі, навряд чи хтось переможе Амелію Федоренко. Я, власне, програю їй постійно.

Амелія швидко попрощалась з своїм  батьком, але не виходила з будинку. Я ж вирішив провести їх аж до машини, не лише тому, що здавалося, це входить у мої обов'язки, але і через те, що Ігнатович натякнув, що хоче поговорити.

Коли ми вийшли у двір, де все ще стояв чорний тонований джип Федоренка, а за кермом якого я помітив Захара, відразу ж вдарив свіжий аромат, ніби скоро мав розпочатися дощ. Це було щось особливе, що створювало атмосферу таємничості.

- Ви хотіли поговорити зі мною? – перепитав я, дочекавшись поки старий закриє двері за своєю жінкою. Ми відійшли трішки убік, і я вкотре насолоджувався свіжим ароматом моря та майбутнього дощу.

- Так, Дем’яне. Ти сьогодні, чесно кажучи, мене вразив, - чоловік похитав головою, помітно посміхаючись. – Я навіть і подумати не міг, що ти так уважно читаєш усі папери та, так відповідально ставишся до своєї роботи.

- На те, це й моя робота, - я стримався від посмішки, проте дуже хотілось.

- Я сподіваюсь, з моєю донькою теж лише робота? – повернувся до мене, уважно дивлячись у мої очі. Здається, якби це точно була не робота, він вбив би мене прямо тут.

- Так, не переймайтесь про це.

- Добре. Я дуже сподіваюсь на це, - він повільно перевів погляд на море, хвилі якого були готові змити усе на своєму шляху. – Колись я часто приїздив сюди з мамою Амелії..

Його голос змінився на сумний. Я не експерт, проте він дійсно виглядає розчарованим.

- Лія згадувала, що ображена на вас за те, що ви так швидко знайшли іншу жінку, - вирішив навмисно сказати про це, аби він більше задумався над своєю «поведінкою».

- Лія? – перепитав він, посміхаючись. – Так, я знаю, що Амелія ображена на мене ще досі. Але таке життя. Попри те, що я маю нову жінку, я все ще закоханий у свою першу жінку.

Максим Ігнатович тяжко видихнув, а потім вкотре повернувся до мене.

- Сподіваюсь, що завтра побачусь з вами знову. Знаю, в тебе вихідний, але, будь ласка, склади нам з Оленою компанію за сніданком. Вмов Амелію приїхати, прошу.

Я мовчки кивнув, погоджуючись.

- Авжеж, я зроблю це, - коротко відповів.

- У мене скоро буде до тебе одне завдання. Хоч, так я не твій шеф поки, що. Проте сподіваюсь на тебе, Дем’яне.

Він декілька разів постукав мене по плечу своєю міцною долонею, а потім пішов до автомобіля. Я зачекав, доки вони поїдуть, і тільки тоді швидко повернувся у будинок, щоб уникнути потрапляння під дощ, який почав крапати одинокими краплями.