Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

прагнуть, залишається недосяжним). Убогість декору, однак, компенсують сучасним «музичним центром» з колонками і велетенським телевізором, що займає центральне місце в кімнаті (і шість днів на тиждень він, так склалося, транслює телепередачі про ремонт та благоустрій дому). Телевізор вони називають «телек» / TV чи telly. У багатьох помешканнях верхівки середнього класу також є великі телевізори та музичні центри, та вони, зазвичай, сховані подалі — у ще одній вітальні / sitting room, яку іноді називають «сімейна» або «дальня» кімната (не плутати із «музичною кімнатою»: у «музичній» верхівка середнього класу ставить рояль, а не музичний центр).

Ще одним помічним класовим індикатором є бірдекелі / костери (такі маленькі підставки під напої, їх використовують, щоб не псувати стіл). Навряд, чи ви їх знайдете в помешканнях аристократів чи верхівки середнього класу. Також їх не часто побачиш у домівках нижчої ланки робочого класу. Костери — то явно ознака мідлів та низів середнього класу, а також верхівки робочого класу, особливо тих, хто прагне перебратися у середній клас. 

Правила новизни та комплектів

Вбиральні у домівках вихідців із низів середнього та робітничого класу називають «туалетами» («toilets»), і вони укомплектовані унітазами та раковинами одного кольору, які називають не інакше як «комплекти». Там навіть туалетний папір допасовано під колір! Вищий сегмент середнього класу та верхи соціальної драбини воліють мати білу лазничку і сантехніку, хоча іноді й можна натрапити на дерев’яне сидіння на унітазі.

Представники верхніх та нижніх щаблів соціальної драбини (від верхів середнього класу і догори, від низів робітничого класу і донизу) не переймаються укомплектуванням лазничок: меблі можуть бути старими, облізлими і різношерстими. А от всі, хто посередині, — люблять новесенькі «комплекти», з ретельно підбраними по кольору сидіннями, фотелі теж мають однакові, обідні столи та стільці теж. Спальні також «укомплектовані» гарнітурами, ще й з однаковими подушками, шторами і постіллю (Ретельно підібраний декор може бути різноманітним по стилю: веселенькі квітчасті принти в дачному стилі, «лаконічність» «Ікеа» чи «Конран», новомодні «віяння» з телевізора — але суть та сама.) Верхні ешелони пишаються еклектичними антикварними меблями і з погордою ставляться до «комплектів». А низи й собі крутять носом, бо теж мають розпароване, правда, барахло, якого ще й соромляться.

Власне, соціальний статус англійців можна миттєво вирахувати по ставленню до нових дорогих меблів: якщо ви думаєте, що це шик («posh»), то ви, щонайбільше, — виходець із мідлів середнього класу; якщо ви думаєте, що це дешево («naff») — то ви з верхівки середнього класу, а то й з верхів. Якось шляхетний член парламенту від партії торі висміяв однопартійця Майкла Гезелтайна за те, що тому довелося «купити собі меблі»: це був тонкий натяк на те, що тільки нувориші купують собі меблі, справжня еліта меблі успадковує.

Дошка пошани

«Дошка пошани», як би висловилися американці, дуже помічна у визначенні класової приналежності. Де ви вивішуєте свої престижні нагороди, селфі із зірками в обнімку? Якщо ви належите до мідлів середнього класу (і нижче), то вивісите їх на шанобливому видному місці — у вітальні або в холі. Проте, вихідці з верхівки середнього класу (чи вище) вважають, що єдине прийнятне місце для такого самопишання — це кльозет на першому поверсі будинку.

Це дуже «smart» фокус! При чому в обидвох значеннях слова — і розумно, і круто: адже гості, скоріш за все, скористаються вбиральнею саме на першому поверсі. Вони точно оцінять ваші заслуги, але й не зможуть звинуватити у надмірній серйозності і самохизуванні. У носі (або й в іншому місці) мали ви свої заслуги, якщо вивісили їх у кльозеті.

Правило супутникової антени

Навіть знадвору, не звертаючи уваги на символічне значення квітів та інших рослин в садку, — а про них я обов’язково розповім пізніше, — можна швиденько зорієнтуватись, з ким маєте справу: є супутникова антена — нижчі класи, нема — значить вищі.

Це не найнадійніша ознака, проте іноді цілі райони класифікують за наявністю чи відсутністю сателітарок. Зазвичай, сателітарка на будинку свідчить, що мешканці займають нижчі щаблі класової ієрархії. За винятком хіба що тих випадків, коли сателітарка конфліктує з іншими беззаперечними ознаками приналежності до соціальної верхівки.

Сателітарка на ошатній старій садибі десь в елітному районі міста, скоріш за все, явно символізує, що сюди внадилися нувориші. Та щоб переконатися остаточно, треба таки зайти до хати і роздивитися, чи там є коктейль-бар, пухнасті килими, новесенькі шкіряні дивани, круглі ванни і золочені крани. Якщо ж ви там натрапите на безцінний, але трохи попротираний персидський килим, старезні дамаські софи, запаскуджені собачою вовною, надщерблене дерев’яне сідало на унітазі і все це ще добряче облізле, то сміливо підіймайтесь соціальним ліфтом нагору і робіть висновок, що мешканці мають вагомі причини дивитись сателітарне телебачення. Може, вони працюють на телебаченні, журналісти якісь, наприклад (сходіть перевірте, чи в кльозеті на першому поверсі нема нагород BAFTA), або мають ексцентричне захоплення баскетболом, сіткомами чи ще якимось аспектом поп-культури.

Два слова про ексцентричність

Саме час поговорити про ще один ускладнюючий фактор: ми, тобто суспільство, часто висловлюємо судження про смаки не через те, що зроблено, а через те, ким це зроблено. Якщо будинок якогось високопоставленого пана чи пані ряснітиме «винятками з правил», про які ми тут говорили, то це ніяк не підійме його соціальним ліфтом вгору, але й додолу не опустить. От недавно я десь читала, що Геткомб-парк, садиба Принцеси Анни, вщерть захаращена подарунками — там виставлено напоказ усе, що їй будь-коли дарували. Включно із лялечками в яскравих національних костюмах та дешевими різьбленими фігурками родом з Африки, які можна знайти виключно у вітальнях робочого класу. Такі ознаки плебейських смаків у представників еліти чи верхівки середнього класу (тих давніх родів) зазвичай списують на незавадне дивацтво.

Цей принцип працює і в зворотному порядку: у мене була приятелька, за всіма ознаками — типова представниця робітничого класу. Вона жила у занехаяній муніципальній квартирці і працювала прибиральницею в школі. Та в неї була типова аристократична забаганка — кінний спорт (а якщо точніше, то кінні перегони з перешкодами, які полюбляє — о, який збіг, — сама принцеса Анна). У кінній школі, неподалік від дому, вона тримала коня (безкоштовно, в обмін на послуги з прибирання стайні), а кухня в тій замшілій комунальній квартирці була обвішана нагородами і фотографіями з перегонів і одноденних змагань, в яких вона брала участь. Її друзі та сусіди, вихідці з робочого класу, вважають це «гламурне» захоплення кіньми і ті виставки нагород на кухні таким собі тихим вар’ятством, ексцентричним хобі, яке ніяк не вивищує її і не впливає на соціальний статус.

«Похибка на ексцентричність» найбільш ефективно працює в самих низах і на самому вершечку соціальної драбини. Усі межові соціальні класи — будь це мідли чи низи середнього, верхівка