Читати книгу - "Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Дядько Мурат сильно посивів та осунувся, а тітка Дільзода пережила серцевий напад і стала більш набожною, ніж була до цього. Мені інколи здається, що Оразови так чи інакше отримали те, чого так сильно бажали. Родина Касимових була вражена. Помста вдалась. Вже ніхто не сумнівався в цьому. Вже ніхто не вбачав в минулих подіях непорозуміння.

Чим більше я проводила часу з Аскатом, тим більше помічала в ньому щось цікаве, як у зовнішності, так і в ставленні до всього. У нас з’являлись споріднені інтереси та зв’язок, який передбачав вгадування з першого слова цілої думки. Цей молодик з кожним днем ставав для мене привабливішим і викликав дивні емоції. Я все ще не відчувала специфічних мурах чи метеликів, якими описують закоханість, та вважала, що вони колись та з’являться самі собою.

За весь цей час моєї так званої свободи я бачила Даміля Оразова двічі. Обидва рази мельком, коли ми їхали з кузенами то в торгівельний центр до книгарні, то на автозаправку. Я бачила його здалеку і не могла відвести своїх очей від нього. Та він, нажаль чи на щастя, не бачив мене. І після тих коротких споглядань на Диявола, що майже зруйнував мій світ задля своєї помсти, я відчувала себе винною.

Винною, тому що він мені подобався як чоловік. Один погляд на нього викликав внизу мого живота тяжіння та оскаженіння тих тарганів, які не могли відростити крила. Моє серце шаленіло, спираючи дихання та відбираючи здатність говорити. Очі притягнуті магнітом, не мали змоги відвести свого погляду і некліпаючі дивились на того, хто мабуть вже і забувся про моє існування.

Напередодні головного заліку, я цілісінький день перевіряла свої знання, відмовляючись коритись втомі. Не могла заснути і на ранок виглядала як вижатий лимон, який зблід від довгого перебування на сонці. Сівши під аудиторією для заліків, притиснула голову до колін, бо не мала впевненості в тому, що зможу стояти. У першу п’ятірку я не готова була йти, адже ми домовились з Аскатом, що підемо у другу, або передостанню п’ятірку. Тому користалась годиною перепочинку.

– Лавіка, ти себе добре почуваєш? – звернувся Аскат, опустившись на підлогу поряд зі мною. Він простягнув мені стакан з запашною кавою і усміхнувся. – Я думаю, що після цього заліку, мене і бульдозером не піднімуть з ліжка.

– Як я тебе розумію. – погоджуюсь з ним, приймаючи паперовий стаканчик до рук. – Я відчуваю себе зомбі. Зомбі якому набридло жити.

– Ось. Зачекай. – він щось згадав і вліз рукою у карман своїх штанів. Витягнув звідти дві цукерки і кивнув. – Це мені батько дав. Сказав щоб ми з’їли ці цукерки перед тим як прийде наша черга йти на залік.

– Я можу з’їсти будь-що, якщо це допоможе не вмерти від втоми. – беру цукерку і відставивши каву на підлогу, розгортаю її. На смак льодяник був схожий на якийсь збір трав, не гіркий, не солодкий, не приторний. І на диво ефект бадьорості з’явився вже за десять хвилин. – Що це за цукерки такі? – запитую свого приятеля тихо, щоб нас не почули інші.

– Краще тобі не знати. – відмахнувся Аскат посміюючись. – Головне, щоб вони не попустити до закінчення заліку.

– Це те, про що я думаю?

– Я не впевнений про що саме ти думаєш, але так. – мої очі розширились, а губи розтягнулись майже до вух.

Ніколи не знаєш звідки прийде допомога у скрутну хвилину, і на що вона буде схожа.

За дві години після заліку, ми очікували на результати і вештались в коридорі як маленьке стадо вівець, припускаючи на що можемо розраховувати. Я не була впевнена в собі, адже вважала, що припустилася кількох помилок на додаткових запитаннях від Хамран Хафеза, що вирішив прискіпатись до моїх відповідей та перевірити мою логіку на практичному прикладі. Тому засмучено шукала підказок у його книзі.

– Хамран Хафез приймає у цій аудиторії? – почувся знайомий голос і я завмерла на місці, прислухаючись до свого серця. Воно шалено калатало в грудях, пульсуючи відлунням у скронях.

– Так. – відповів хтось з одногрупників.

– Коли закінчиться екзамен? – продовжував запитувати голос, що був занадто схожим на голос Оразова.

– Це не екзамен, а залік. – втрутився Аврам, староста нашої групи. – Думаю за десять – двадцять хвилин нам озвучать оцінки і відпустять.

Повільно обертаюсь на голос і з силою стискаю книгу. Час спинився, коли наші погляди зустрілись. Чорні очі Диявола одразу ж відповіли, цинічно та важко. Даміль Оразов майже не змінився з першої нашої зустрічі. Він був все таким же впевненим та вродливим. Він не змінив своїм смакам, був одягнений у чорне, і все ще надавав перевагу чорній шкірянці.

– Лавіка, не бійся. – з гіпнотичної омани мене висмикнув Аскат. Він обійняв мене за плечі, показово натякаючи на те, що він є моїм захисником. – Я вже не такий слабкий, яким був. Цього разу він не зможе нічого зробити.

– Він прийшов щоб побачитись з Хамран Хафезом. – спокійно відповідаю і здригаюсь плечима, коли Даміль крокує до нас.

Наші одногрупники здивовано спостерігали за нами, а деякі зовсім не були зацікавлені в тому що відбувається, адже емоційно були схвильовані за оцінки заліку. Оразов підійшов до нас і зупинився за крок. Він зберігав спокій і дивився не на мене, а на мого приятеля, що посмів обійняти мене.

– Що тобі потрібно? – запитав Аскат.

– Щоб ти прибрав свою руку від неї. – відказав Даміль і я майже при відкрила рот. Невже він почне все спочатку? Невже наважиться утнути щось на очах у цілої купи студентів?

– Це тебе не стосується. Лавіка моя подруга і я маю право обіймати її. – скинувши підборіддя, Аскат стис свої пальці на моєму плечі.

– То ось які хлопці тобі подобаються. – зітхнув Даміль, повільно поглянувши на мене. – Подобаються ті, які знають чого хочуть.

– Ні. – тихо відповідаю, не маючи змоги витримати важкий погляд чорних очей. – Мені подобаються ті, хто поводяться так, тому що відчувають себе сильними, а не тому що хочуть втілити в життя омріяні плани. – на обличчі Даміля мелькають емоції, які нагадують про його друге я, і я замовкаю.