Читати книгу - "Подорож собаки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В інших загонах жили ще собаки, і я ошелешено дивився на них крізь ланцюгову загорожу: вони теж були величезні! Що це за місце, де люди й собаки – велетенські чудовиська? Я підійшов до загорожі, щоб понюхати білого собаку, і той схилив голову, удесятеро більшу за мою матір. Ми обнюхали одне одного крізь загорожу, і я з гавкотом відступив, даючи йому знати, що не боюся (хоча, звісно, боявся).
– Усе гаразд, Максе. Ходи пограйся, – сказала мені велетка Ґейл.
Коли ми були не в загоні, нас ні на мить не спускали з повідця. Мене саме вели на місце коридором, повним кліток і собак, коли я помітив пса, трохи схожого на Роккі: та ж жвава посадка голови, ті ж тонкокості лапи. Я знав, що це не Роккі, але схожість була така, що я зупинився, хоча цей собака, як і безліч інших тут, був здоровезний.
Ось тоді до мене дійшло: це не люди й собаки – велетні, це я маленький. Я був крихітним песиком!
Я, звісно, зустрічав у своєму житті крихітних собак. Але ніколи раніше не замислювався, що можу стати таким – я завжди був великий, адже люди іноді потребують захисту, який надає собака. Сі Джей уже точно! Я пам’ятав, як був із нею в автівці, коли той чоловік намагався вдертися туди і вдарив палицею у вікно, а я своїм гарчанням змусив його піти. Чи під силу здійснити це маленькому песикові?
Так, вирішив я. Коли це трапиться знову, я все одно гарчатиму, усе одно дам знати чоловікові, що якщо він відчинить дверцята, я його вкушу. Боротьба з маленькими собачками навчила мене, що зубки в них дуже гострі. Доведеться лише переконати поганих хлопців, що я готовий упитися зубами в їхні руки. Це відіб’є в них бажання вдертися до машини.
Повернувшись до загону, я стежив, як граються Еббі та Енні, а ті дивилися, як я спостерігаю за ними. Звісно, вони чекали, що я стану вожаком, адже вочевидь був досвідченішим собакою. Принаймні мали б чекати, хоча, коли я спробував приєднатися до їхніх веселощів, вони згуртувалися проти мене замість того, щоб підкоритися моєму головуванню. Виявилося, що зазвичай маленькі собачки врешті-решт опиняються на спині, притиснуті до землі. Доведеться старанно попрацювати, щоб довести, що лише через малий зріст я не стану собакою, яким можна попихати.
Своє нове рішення я втілив у життя наступного разу, коли ми опинилися в загоні з іншими цуценятами. Я дав їм зрозуміти, що байдуже, які вони на зріст, – я той собака, на кого звертатимуть увагу. Кумедне чорно-коричневе собача – суцільні лапи й вуха, – народжене стати колись завбільшки з Роккі, гадало, що покладе мене на лопатки своєю перевагою у вазі. Але я вислизнув між його передніх лап і накинувся на нього, клацаючи зубами, а він повалився горічерева, сумлінно визнаючи поразку.
– Будь чемним, Максе, – сказала мені Ґейл.
Так, мене звали Макс, і я був собакою, на якого треба зважати.
Щойно ми припинили годуватися від матері, нас відвезли машиною, у клітках, до якихось загонів просто неба. Нашу матір тримали в окремій конурі, що засмучувало Еббі й Енні, але не хвилювало мене: я знав, що буде далі. Настав той час, коли приходитимуть люди й забиратимуть цуценят із собою додому.
Відкриті загони не мали дна – вони стояли просто на землі. Я хотів качатись у зеленій траві, насолоджуватися сонцем, але миттєво був приголомшений запахами й звуками. Гучний рев не стихав ні на мить – уже не гавкіт, а ті ж механічні шерехи й скрики, що вітали мене тоді, коли я теліпався в пластмасовому ящику, як Сі Джей забрала мене з будинку галасливих собак біля океану. І запахи: машини, собаки, люди, вода, листя, трава, і над усім – їжа: шквали запахів їстівного вирували навколо мене. Здавалося, Еббі та Енні не менше за мене ошелешені самим обсягом чуттєвих подразників – ми просто стояли, тримаючи носи за вітром, і впивалися ними.
Багато людей підходили, зазирали в загони та іноді проводили трохи часу всередині, граючись із собаками.
– Гляньте на цуценят! – казали люди, роздивляючись моїх сестер і мене. Еббі та Енні кидалися до них із палким обожнюванням, я ж завжди ухилявся. Я чекав на Сі Джей.
Незабаром двоє чоловіків стояли навколішки біля нашої клітки, просовуючи пальці крізь загорожу. Ґейл підійшла поговорити з ними.
– Ми гадаємо, у них є кров йоркширського тер’єра. Їхня мати – чихуахуа, ось там, – казала вона.
Ґейл відчинила ворота, і Еббі та Енні чкурнули назовні, а двоє чоловіків розсміялися в захваті. Я тишком скрадався під задньою стінкою клітки, низько тримаючи голову.
То було востаннє, коли я бачив сестер. Я був радий, що двоє чоловіків, вочевидь, добрих друзів, узяли їх як пару, і тепер Еббі та Енні зможуть бачитися, як і ми з Роккі не втрачали одне одного.
– Не хвилюйся, Максе. Ти знайдеш собі дім, – сказала мені Ґейл.
Кілька днів по тому ми знову повернулися до того ж місця, і цього разу мою матір і ще кількох собак забрали до себе люди. Тричі двері мого загону відчинялися, і тричі я припадав до землі й гарчав, коли люди намагалися взяти мене до рук.
– Що сталося, його ображали? – спитав у Ґейл один чоловік.
– Ні, він народився в притулку. Не знаю, Макс просто… відлюдькуватий. Він і з собаками добре не грається. Гадаю, він би поладнав із кимось, хто сидить удома й нечасто приймає гостей.
– Ну, це не про мене, – зі сміхом промовив відвідувач.
Зрештою, він пішов із маленьким білим собачкою.
Невдовзі якийсь чоловік підійшов до Ґейл біля загону.
– Хтось сьогодні цікавився Максом? – спитав він.
Я благально подивився на нього, але той і не думав відчинити клітку, щоб я міг вибратися й знайти Сі Джей.
– Боюся, що ні, – відповіла Ґейл.
– Нам доведеться післязавтра внести його до списку.
– Знаю.
Вони стояли й дивилися на мене. Зітхнувши, я ліг на траву. Вочевидь, доведеться ще трохи зачекати, перш ніж мене випустять.
– Що ж, може, нам пощастить. Сподіваюся на це, – сказав чоловік.
– Я теж, – мовила Ґейл.
Її голос лунав сумно, і я кинув на неї погляд, перш ніж покласти ніс між лапами.
А потім, того безхмарного теплого дня, коли грім машинерії та автівок сколихнув повітря й мої ніздрі наповнили запахи незліченних собак, людей і харчів, я помітив жінку, яка йшла вулицею, і підскочив, аби краще роздивитись. Було щось у її поставі, у її ході, у її волоссі та шкірі…
Жінка жваво крокувала поряд із величезним собакою – порівняно не лише зі мною, а й з усіма іншими собаками, яких я бачив. Мені пригадався віслюк, який жив на Фермі багато років тому, – отакий він був великий, зі струнким тілом і велетенською головою. Коли вона порівнялася зі мною, вітер підхопив її запах і доніс до мене.
Звичайно ж, це була Сі Джей.
Я дзявкнув, і мій голос, безнадійно тихий на тлі всього цього шуму, звернув на мене швидкий погляд велетенського собаки, але Сі Джей навіть не глянула в мій бік. Я розчаровано стежив, як вона пройшла далі вулицею й зникла.
Чому вона не зупинилася, не побачила мене?
За кілька днів я знову був у загоні на тій самій трав’янистій ділянці, і в той самісінький час дня Сі Джей з’явилася знову, вигулюючи того ж собаку. Я гавкав і гавкав, але вона не помічала мене.
– Чому
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подорож собаки», після закриття браузера.