Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

Кари й Аліси. Навряд. Тепер здавалося, наче минуло років сто, наче це частина іншого життя. Інший Девід Гантер. Десь на цьому шляху, і, можливо, через власну втрату я, здавалося, загубив відстороненість, що мав колись. Я не був упевнений, добре це чи погано, але правда в тому, що я більше не сприймав мертву жінку як анонімну жертву. Ось чому вона відвідала мене вві сні, чекаючи в ногах ліжка. Я відчував відповідальність перед нею. Цього я не очікував і навіть не хотів.

Але не міг відвернутися від цього.

— Добре, скажи мені, хто ти, — тихо промовив я.

13

Для судового антрополога зуби — це сховище інформації. Вони — витривалий кістковий бар’єр, простір взаємодії, міст між прихованим скелетом і світом за межами тіла. Вони не лише дають змогу встановити расу та вік — зуби формують запис про життя людини. Наша дієта, звички, клас, навіть самооцінка — про все це можна дізнатися з невеличких шматків кальцію та емалі.

Я вийняв нижню щелепу з мішка для речових доказів і поклав її на столик з іржостійкої сталі поруч зі зламаним черепом. Він був легкий і крихкий, як пробкове дерево. Під яскравим галогенним світлом розрізнені частини черепа скидалися на анатомічний колаж, далекий від усього, що колись було живим.

У якийсь момент доведеться завершити роботу, розпо­чату в котеджі, й зібрати воєдино розтрощені фрагменти черепа, які вдалося врятувати. Але зараз потрібно було повернути спаленим останкам жертви обличчя та ім’я.

Якщо пощастить, зуби можуть стати ключем до загадки. Я не тішив себе особливим оптимізмом. Хоча кілька кутніх уперто залишалися на місці в щелепних кістках, більшість зубів випали, коли вогонь спалив ясна та висушив коріння. Сірі й потріскані від спеки шматочки, які мені вдалося вихопити до остаточної руйнації даху котеджу, скидалися на скам’янілі рештки давно вимерлої істоти.

З’ясувалося, що я можу працювати лівою, підв’язаною рукою, притримувати різні деталі. Це трохи полегшило життя, тож я розклав аркуш паперу на столі й почав розставляти на ньому зуби у два паралельні ряди: один для верхньої щелепи, інший для нижньої. Один за одним я розклав їх у тому порядку, в якому вони були б у роті: два центральні різці посередині, бічні різці поруч, за ними — ікла, премоляри і, нарешті, найбільші, моляри. Непросте завдання. І так уже пошкоджені вогнем, зуби жінки ще за життя були настільки сильно зруйновані, що було важко визначити їхню належність до верхньої чи нижньої щелепи, або навіть тип чи позицію зуба.

Поки я працював, усе за межами медпункту припинило своє існування. Світ стиснувся до яскравого кола під галогенною лампою. Я сфотографував рештки щелепи й накидав посмертну одонтограму — стоматологічну карту з детальним описом кожної тріщини, порожнини або пломби в кожному окремому зубі. За звичайних обста­вин я б зробив рентгенівські знімки зубів і щелеп, щоб їх можна було порівняти зі стоматологічними картками потенційних жертв. Зараз такої можливості не було, тому я взявся за єдине, що було мені доступне.

Я почав вставляти зуби в порожні гнізда.

Попри те що я допомагав собі лівою рукою, наскільки давала змогу пов’язка, робота йшла повільно. Я втратив відчуття часу, аж тут раптом спалахнула лампа. Наче синхронізовано, порив вітру проторохкотів стінами будівлі, граючи на елементах конструкції, мовби на басовій струні, яка радше відчувається, ніж чується. Я випростався, застогнавши, коли запротестували м’язи спини. Господи, боліло все тіло! Плече, мабуть, тільки й чекало, поки я про нього згадаю, одразу відгукнувшись пульсацією болю. Настінний годинник показував майже п’яту. Надворі стемніло. Масажуючи спину, я дивився на череп і щелепу, що лежали на сталевому столику. Після кількох фальстартів я вставив на місце більшість зубів. Залишилося кілька молярів і премолярів, але їхня наявність не вплине на результат того, що я задумав. Я простягнув руку, щоб вимкнути лампу, коли почув шум, що долинав з клубу. Рипнула підлога.

— Агов, — погукав я.

Голос відлунював у холодному повітрі. Я чекав, але відповіді не було. Підійшов до дверей, взявся за ручку. Проте не повернув. Раптом відчув, що хтось є по той бік.

У приміщенні панувала неприродна тиша. У дверях, що вели до клубу, були вставлені круглі, мов ілюмінатори, віконця. На моєму боці була венеційська штора, але я не потурбувався її опустити. Тепер про це пошкодував. Зал був занурений у темряву. Будь-хто звідти міг роздивитися, що відбувається в медпункті, але з мого боку вікно залиша­ло­ся непроникним чорним колом. Я прислухався: лише вітер, що рвався знадвору. Тиша була схожа на великий важкий вантаж, підвішений у просторі та готовий розірватися.

Я відчув, як мені поколює потилицю. Поглянув на свою руку й побачив, як на ній здіймається волосся. «Дурня якась. Там нічого немає». Я міцніше стиснув дверну ручку, але не повернув її. На столі стояло важке скляне преспап’є. Незграбно підхопив його, нахилився, щоб повернути дверну ручку підв’язаною рукою. «Готовий…»

Я відчинив двері й намацав вимикач. Спочатку не міг його знайти, але потім щось клацнуло, і лампи засвітилися.

Переді мною глузливою порожнечею відкрився зал клубу. Я опустив преспап’є. Двері до залу й засклена веранда за ним були зачинені. Мабуть, мене налякав скрип будівлі на вітрі. «Геть нерви вже розхитані». Я вже збирався повертатися до медпункту, коли подивився на підлогу.

Нею тягнулася вервечка мокрих слідів.

— Ви впевнені, що то не ваші?

Броуді розглядав мокрі ступаки, які повільно висихали на потертій дощатій підлозі. Води натекло забагато, щоб оцінити, якого розміру туфлі чи чоботи їх залишили, але шлях був очевидний. Вони вели від входу в клуб до дверей медпункту, зупиняючись перед скляним ілюмінатором.

Під віконцем утворилася калюжа, — тут хтось стояв, спостерігаючи за мною.

— Звісно. Я не виходив надвір, відколи приїхав, — відповів я.

Броуді та Дункан прибули, коли я ще міркував, що робити зі слідами. Молодий констебль посвіжішав після гоління та душу. Тепер Броуді пішов за слідом до місця, де калюжа натекла перед дверима медпункту. Він глянув крізь скляну панель.

— Хтось добряче роздивився, що ви робите.

— Можливо, Кемерон? Або Меґґі Кесіді?

— Може бути, але я цього не бачу. І не думаю, що хтось із місцевих також прокрався б так.

— Ви думаєте, що то був убивця?

Броуді повільно кивнув.

— Я думаю, ми маємо розглянути цю версію. Ми привезли сюди останки, це його неминуче збентежило, уже не кажучи про те, що їх досліджує судмедексперт. Мене хвилюють його подальші дії.

Не дуже втішна думка. Броуді помовчав над нею