Читати книгу - "Наодинці з собою"

16. Прожити якнайгарніше життя: ця здатність є в душі того, хто обоятний до обоятних речей. А він буде до них обоятний тоді, коли кожну розгляне — і врозбір, і в цілості, — пам'ятаючи, що жодна з тих речей ані не творить нашого визнання щодо себе, ані сама до нас не приходить. Ці речі зостають непорушними: це ми породжуємо судження про них і немовби записуємо в собі ці судження; але ж нам вільно й не записувати, а коли самі закрадуться — одразу й скасувати їх. Усі ці старання — ненадовго: життя врешті-решт обірветься. Де ж тут тягар, коли все так гарно? Якщо це за природою — радій йому, щоб легким було для тебе; якщо супроти природи — шукай того, що для тебе природне, до нього і поспішай — хоч би й не приносило слави: кожному, хто шукає власного блага, — пробачиться.

17. Звідки те все прийшло; із яких воно складників; у що перетвориться; яким буде після перетворення. Про те, що воно не зазнає жодного зла.

18. По-перше. Який у мене стосунок до людей? Ми породжені одне задля одного; з іншого боку, я народився, щоб їх очолювати — як овен отару чи телець череду{411}. Виходь із найвищого: якщо не атоми, то природа, яка уряджає Цілим; а коли так, то гірші речі є задля ліпших, а ті — одна задля одної.

По-друге. Які вони за столом, у ліжку тощо. А насамперед — яку доконечність приписують своїм засадам і як пихато це роблять!

По-третє. Якщо вони правильно роблять, то не треба дратуватися; а якщо неправильно, то, вочевидь, не зі своєї волі, через невідання. Жодна-бо душа з своєї волі не відкидає ні правди{412}, ні вміння ставитися до кожного так, як він того вартий: їх таки гризе, коли чують про свою неправедність, бездумність, загребущість — одне слово, про свої хиби щодо ближнього.

По-четверте. Ти й сам непомалу хибиш; бо й сам такий. А якщо й утримуєшся від хиб, то все ж маєш до них налаштування, а стримує тебе лише боягузтво, чи славолюбство, чи подібне зло.

По-п'яте. Ти не спіймав їх на тому, що вони таки схибили. Багато що стається із якихось особливих міркувань, і взагалі багато що треба вивчити для осягального твердження про чужі вчинки.

По-шосте (коли надто вже обурюєшся чи страждаєш). Життя — коротка мить; от-от — і простягнемо ноги.

По-сьоме. Не їхні вчинки нам докучають (адже вони — у їхніх керівних частках), а наше визнання. Усунь його; захочеш відкинути своє судження, що це — страшні вчинки, то й гнів відійде. А як же те визнання усунути? Взявши на розум, що ці вчинки не є ганебні. Бо якщо злом є не лише ганебні речі, то й ти мусив би непомалу хибити, бути розбійником чи ще казна-ким.

По-восьме. Наскільки більше прикрощів приносить гнів і журба, аніж те, через що гніваємося й журимося.

По-дев'яте. Доброзичливість непереможна, коли щира — без кривої посмішки, без лицемірства. Що тобі зробить навіть найзухваліший, коли витриваєш у доброзичливості до нього (може, саме тієї хвилі, як візьметься чинити тобі зло) і лагідно його напоумлюватимеш та спокійно повчатимеш: «Дитино, спинися. Не для того ми народжені. Мені шкоди не буде, а от ти, дитино, собі нашкодиш»? Обережно, загальниково покажи йому, що саме так воно і є; що такого не вчинила б ані бджола, ні жодна інша істота, якій вроджено гуртуватися. І треба це робити не з іронією, не з докором, а з дружньою приязню і без каменя на душі; не як у школі — щоб інші обступили довкола й чудувалися, — а сам-на-сам, навіть якби й ще хтось стояв поруч.

Пам'ятай оці дев'ять глав, маючи їх за дари від дев'яти Муз; поки живий — стань, врешті-решт, людиною.

А рівно ж треба стерегтися, щоб ані не гніватися на них, ані не улещувати їх: і те, і те — протисуспільне і виходить на шкоду. У гніві те маєш напохваті, що гніватися — не по-чоловічому, а бути лагідним і м'яким — не тільки людяніше, а й мужніше. У такого (а не в обуреного чи невдоволеного) — і міць, і жили, і мужність. Йому ближча не лише незворушність, а й сила; а журба, як і гнів, — то для немічних, бо і там, і там — рани й поразки.

А матимеш бажання, прийми ще й десяту главу — дар від Музагета{413}. Гадати, що негідники не хибитимуть, — то божевілля, прагнення неможливого; годитися, щоб були негідниками для інших, а щодо тебе не хибили, — то бездумність і тиранія.

19. Завжди треба найбільше стерегтися чотирьох закрутів керівної частки; а як виявиш їх — стирати, примовляючи: «Це уявлення не є конечне, це — руйнує спільноту, а такого — то й не сказав би від себе (говорити не від себе — вважай, найбільше неподобство)». А четвертий закрут — це коли сам собі докоряєш, бо тоді твоя божественна частка кориться й підхиляється меншевартісній, вмирущій частині — тілові з його грубими насолодами.

20. Твій дух, як і всяка вогниста домішка, хоч і висхідний за своєю природою{414}, однак покірний розпорядкові Цілого, а тому й утримується тут, у цій сполуці. А все, що в тобі землистого чи вологого, хоч воно й низхідне{415}, однак здіймається і стає в поставу, яка за природою — не його{416}. Навіть елементи послушні Цілому: коли вже їх кудись призначено, примусово там зостають, аж поки їм не буде дано відбій{417}. То хіба не жах, що не слухається лиш одна твоя частка — мисляча; лиш вона обурюється своєю вартою?{418} Хоч і не порядкує нею жоден примус, а тільки те, що для неї самої природне, вона й цього не терпить, а кидається навтіч (бо всякий відрух у бік неправедності, нестриманості, гніву, журби і страху — то не що інше, як відступництво від природи). Керівна частка полишає свою варту й тоді, коли дратується чимось,