Читати книгу - "Монастирська принцеса, Оля"

Таким людним монастир не був ніколи. За довгим столом зібралисся всі. А я входила одразу до двох груп. Монастирці як власники та їхні гості. 7 засновників, які сиділи поряд та шумно щось обговорювали. Моя сім'я. 6 сестер та один брат, також з нами сидів дядько Силос, який як завжди був прекрасно вбраний. Його зачіска була прикладом ідеальності. Минуло 2 роки після зміни влади та зміни устрою. За ці два роки я встигла вийти заміж за Крістіана та на моєму пальці красувалося красиве золоте кільце, як і на його пальці. Свій медовий місяць ми провели в палаці серед моєї рідні. Причому всі вирішили наїхати на мого чоловіка. Так як старшого брата віднедавна в мене не було то цю почесну роль зайняла Кейт, яка всім видом показувала, що аби кому свою сестру не віддасть та буде до кінця приглядуватися за моїм вибором, щодо дядька Силоса то він дуже пристально спостерігав за Крістіаном та навіть викликав його на мату для того, щоб дізнатися чи гідному він віддає свою дорогоцінну племіниццю. Крістіан переміг, а дядько Силос ще цілий рік виправдовувався тим, що вік вже не той і якщо б він був молодше то на Крістіані живого місце не залишилося б. Клара вже закінчувала 3 курс, Ада 2, щодо Самари вона дуже переймалася перед вступом, але успішно вступила в найкращу академію темної імперії, де навчалися інші її сестри. Де мала б навчатися я, але моя доля склалася інакше.

-ну що ж, сьогодні ми зібралися тут не просто так.

Урочисто промовив Крістіан.

-сьогодні не простий день, адже сьогодні річниця нашого монастиря. 1190 років з його заснування і я б хотів попросити наших засновників розповісти про заснування цього монастиря.

-Арі, це ж твоя онучка заснувала монастир, розповіш молоді про неї.

-добре, якщо ви так наполягаєте.

1190 років тому

-врозуми свою доньку, Евересте.

-вона також твоя онучка. Я ж невинний в тому, що вона хоче вести затворницький спосіб життя.

-ні, не винний. Ти правий, просто я занадто зла, щоб чітко мислити. Піду поговорю з Марлен, може ще не пізно все змінити.

Я йшла коридорами та думала, де ж я могла помилитися в вихованні онучки.

-Марлено, мені можна зайти?

-звісно, бабусе, але якщо ти прийшла для того, щоб змінити моє рішення даремно не намагайся.

-ні, я прийшла запитати чому саме таке рішення, що тебе манить в такому житті? Чого ти там шукаєш спокою чи втечі?

-спокою, бабусе. Там мене ніхто не чіпатиме, не буде вічних бунтів та загроз моєму життю.

-спокій. Ти думаєш, що втеча від життя дасть тобі спокій? Спокій-це не те, що ти знайдеш там. Спокою нема ні на заході, ні на півночі, ні на сході. Спокій тут.

Я торкнулася грудей онучки. Вона має знати, що спокій в серці, а не в певному місці.

-у твоєму серці. Спокій, Марлено, не там, де тихо. Він там, де ти приймаєш життя таким, яким воно є. І борешся коли треба боротися.

-але я втомилася боротися.

-я знаю, але ти сильніша ніж тобі здається. Так  інколи страх впливає на нас заставляючи бігти як найдалі. Головне в ці моменти не піддаватися йому. Життя випробовує нас, щоб ми ставали ще сильніше. Інколи втеча це не спасіння-це пастка.

-ти ще молода, але життя не можна прожити без помилок, тому якщо ти вчиниш помилку то це буде твоя помилка, яка мала статися. Просто знай, що я завжди буду підтримувати тебе.

Наш час 

-після цієї розмови вона все ж таки відправилася на північ та започаткувала цей монастир. З часом до неї приєднувалися молоді маги, які хотіли спокою. Вона отримала те що хотіла і я горда, що вона побудувала це місце.

-тоді вип'ємо ж за засновників, без яких би цього всього не було. За святу Марлену, без якої б не було монастиря та за нас, монастирці, адже кожен з нас 2 роки тому вніс свою частинку в цю перемогу.

Вверх віднеслися бокали та ми всі дружно завершували цей день веселими розмовами та спогадами про минуле, а також планами на майбутнє.

Кінець