Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

«819-й, як тобі день сьогодні?»

«Прекрасно, пане наглядач».

«Чудово, заправляйте ліжка, щоб не було жодної складочки, а потім можете на них сісти».

До цього часу інші охоронці вже пішли, залишилася тільки ранкова зміна разом із «резервним» Морісоном. Він тихо спостерігав за всіма цими зловживаннями. Морісон каже в’язням, що ті можуть лягти, якщо хочуть. Вони негайно лягають і одразу поринають у сон.

За годину або трохи пізніше зазирає начальник в’язниці. У твідовому піджаку та краватці він виглядає модником. Здається, він кожного дня потроху підростає або просто тримається пряміше, ніж попереднього разу. «Увага, увага, — протяжно вимовляє він, — усім ув’язненим одягнутися і вишикуватися у Дворі для подальшої перевірки».

Охоронці заходять у другу і третю камери, будять арештантів і наказують їм вийти у Двір. Їхній і так короткий сон знову перервали.

Мешканці другої і третьої камер знову їх залишають. Стю (819) знайшов свої панчохи, на голові у Річа (1037) — тюрбан з рушника, а Пол (5704) зробив з рушника щось схоже на каптур Червоної Шапочки, і накинув на довге чорне волосся.

Ворниш запитує «Сержанта»: «Як спалося?».

«Прекрасно, пане наглядач».

А 5704-й не заходить так далеко і просто каже: «Добре».

Ворниш повертає його обличчям до стіни, а інший охоронець повторює попереднє правило: «Ув’язнені завжди повинні звертатися до охоронців “пане наглядач”».

5704-й віджимається, бо не додав це шанобливе звертання до своєї вимушеної брехні про сон: «Добре».

Начальник в’язниці повільно просувається вздовж шеренги арештантів, немов генерал, що оглядає свої війська: «У цього ув’язненого, схоже, проблеми з зачіскою, а ще у нього проблеми з належною ідентифікацією. Насамперед його потрібно належним чином ідентифікувати». Начальник в’язниці рухається далі, оцінюючи ув’язнених, і просить охоронців ужити відповідних заходів. «У цього ув’язненого з-під рушника стирчить волосся». Він наполягає, щоб усі особисті номери було пришито або намальовано маркером.

«Завтра — день відвідувань. Ми хочемо продемонструвати всім нашим відвідувачам, які у нас гарні ув’язнені. Хіба не так? Тому в’язень 819 мусить навчитися вдягати панчохи. Надалі 3401-го і 5704-го потрібно навчити зав’язувати рушник так, як це зробив 1037-й. Тепер повертайтеся до камер».

Ув’язнені повертаються і лягають спати, поки їх не розбудять на сніданок. Починається новий день. Приходять охоронці денної зміни. Знову перекличка, але цього разу в стилі чірлідерів шкільної команди. Кожен в’язень бадьоро вигукує свій номер:

«Дай 5! Дай 7! Дай 0! Дай 4! Як це звучить? 5704!» Арнетт, Джей Лендрі й Маркус вигадують нові знущання. В’язні по черзі виходять уперед і декламують у чірлідерському стилі свої номери. Знову і знову...

СТИРАННЯ МЕЖ МІЖ ІДЕНТИЧНІСТЮ І РОЛЛЮ

Менш ніж за три дні життя в незвичайних умовах деякі учасники, які грають роль охоронців, вийшли далеко за межі лише рольової поведінки. Вони інтерналізували ворожість, агресію і навіть мислять як справжні тюремні охоронці — це стає очевидним із їхніх звітів, ретроспективних щоденників і особистих роздумів.

Керос пишається тим, як сьогодні попрацювала охорона. Він каже: «Ми діяли за планом, в’язні продемонстрували чудові результати». Та все ж його непокоїть ймовірна небезпека: «Я боюся, що цей спокій може виявитися оманливим: мабуть, вони планують заколот»[68].

Ворниш сам визнає, що спочатку всередині противився ролі охоронця, і це було так помітно, що мені довелося попросити начальника в’язниці поговорити з ним. «Я тільки другого дня вирішив, що повинен змусити себе як слід увійти в роль. Мені довелося навмисно вимкнути всі емоції, позбутися співчуття й поваги, які я відчував до ув’язнених. Я почав ставитися до них так холодно і різко, як тільки міг. Я намагався не виказувати почуттів, які могли б їм сподобатися, наприклад гнів або розпач». Його ідентифікація з групою також стала виразнішою: «Я вважав охоронців класними хлопцями, яким доручили підтримувати порядок серед ув’язнених — людей, не гідних довіри чи симпатії». Далі Ворниш зазначає, що максимульну крутизну охоронці продемонстрували під час нічної переклички о 2:30, від якої він був у захваті[69].

Венді, який на ранковій зміні почав ділити роль лідера з Ворнишем, сьогодні не такий активний — він дуже втомився, бо майже не спав. Але йому приємно бачити, що в’язні повністю вжилися в свої ролі: «Вони вже не сприймають це як експеримент. Для них це реальність, і тому вони намагаються зберегти гідність. Єдине, що нам весь час потрібно, — нагадувати їм, хто тут головний».

Венді повідомляє, що почувається дуже владно, і теж починає забувати, що це лишень експеримент. Він зазначає, що «хоче карати тих, хто не слухається, щоб показати іншим в’язням, як потрібно поводитися».

Знеособлення в’язнів і загальне зростання дегуманізації впливають і на Венді: «Стаючи щоразу дедалі агресивнішим, я припинив піддавати сумніву свою поведінку. Я не міг дозволити, щоб це якось впливало на мене, і чимдуж глибше ховався за роллю. Це був єдиний спосіб не відчувати болю. Я вже не розумів, що відбувається, але навіть не думав про те, щоб піти геть».

Працівники в’язниці почали дедалі частіше звинувачувати самих жертв у їхньому жалюгідному становищі, хоча насправді це ми не змогли забезпечити їх нормальними умовами — душем і туалетом. Ми бачимо, як схильність звинувачувати жертв проявляється у звіті Венді: «Мені набридло бачити брудний одяг в’язнів, відчувати, як від них відгонить немитим тілом і як постійно смердить у в’язниці»[70].

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ МОЄЇ В'ЯЗНИЦІ

У своїй ролі тюремного суперінтенданта я зосередився на найважливішій проблемі, що постає перед керівником будь-якої організації: як мені гарантувати безпеку установи? Загроза для нашої в’язниці — напад, про який ходили чутки, — відсунула мою роль дослідника на задній план. Як я повинен діяти безпосередньо тієї миті, коли в’язень 8612 і його друзі атакуватимуть?

На ранковій зустрічі персоналу в’язниці ми розглядали різні можливості й навіть вирішили перенести експеримент у стару міську в’язницю, яку не використовували, відколи було побудовано новий відділок поліції, куди в неділю привозили наших в’язнів. Я згадав, що того ранку сержант запитав мене, чому ми не хочемо використовувати для нашого дослідження стару в’язницю — вона пустує, і в ній камери просторіші. Якби я подумав про це раніше, то так би й зробив, але ми вже встановили все обладнання для записування експерименту, домовилися з університетською їдальнею й організували інші заходи, які зручніше було проводити, залишаючись у будівлі факультету психології. Проте ця можливість — саме те, що нам зараз потрібно.

Поки я вирішуватиму цю ситуацію,