Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Поглянь,— вів я далі,— на цю Мить. Від брами Миті веде довга, вічна дорога назад, позаду нас лежить вічність.

Хіба все, що може ходити, не пройшло б уже раз цією дорогою? Хіба все, що може статися, не мусило б уже статися, відбутися, минути?

І якщо все вже було, то що ти, карлику, гадаєш про цю Мить? Чи не мала б вона, ця брама, вже раз бути?

А хіба всі речі не пов'язані так міцно, що ця Мить тягне за собою все прийдешнє? Отже,— й саму себе?

Бо все, що може ходити, хіба не мусить іще раз пройти цією довгою дорогою вперед!

І цей млявий павук, що повзе в місячному світлі, і саме місячне світло, і я, і ти, шепочучись у брамі, шепочемося про вічне — хіба всі ми вже не існували?

Хіба ми вже не приходили і не йшли тією другою дорогою, що перед нами, тією довгою жахливою дорогою,— хіба ми не маємо знов приходити?

Я говорив і дедалі стишував голос, бо лякався своїх відкритих і прихованих думок. І тут я несподівано почув, що поблизу виє собака.

Чи доводилось мені колись чути, щоб так вив собака? Мій спогад сягнув у минуле. Так! Чув ще дитиною, у далекому-далекому дитинстві

я чув таке собаче виття. До того ж бачив собаку: з настовбурченою шерстю, задертою мордою, собака тремтів тихої опівнічної пори, коли й собаки вірять у привидів,—

і мені було жаль його. Якраз тоді над будинком у мертвій мовчанці зійшов повний місяць, круглою вогняною кулею спинився над пласким дахом, наче злодій над чужим добром,—

і це нажахало собаку, адже собаки вірять у злодіїв і привидів. Коли ж я ще раз почув це виття, мене знову огорнув жаль.

Куди подівся карлик? І брама? І павук? Й увесь наш шепіт? Може, мені наснилось? Чи таки було наяву? Я враз опинився серед диких скель, самотою, залитий мертвим місячним сяйвом.

Одначе тут лежала людина! А собака з настовбурченою шерстю стрибав і скавучав. Ось він побачив мене, знову завив, закричав,— чи доводилося мені чути, щоб собака так кричав на пробі?

Воістину, я побачив таке, чого мені ніколи не доводилося бачити. Я побачив молодого пастуха, що задихався, корчився і кривився, з рота в нього звисала важка чорна гадюка.

Чи доводилось мені бачити стільки огиди й смертельного жаху на одному обличчі? Мабуть, він спав? І тоді гадюка заповзла йому в горлянку і вчепилась у неї.

Я сіпнув, рвонув гадюку руками — марно! Руками не вирвати гадюку з горлянки. Тоді з моїх уст вихопився крик:

— Кусай! Кусай!

Відкуси їй голову! Кусай! — кричав із мене мій жах, мої зненависть, огида і співчуття, все добре і зле в мені злилося в один крик.

О сміливці круг мене! О шукачі і зухвальці, що завжди під непевним вітрилом пускались у жахливі моря! О охочі до загадок!

Розгадайте ж загадку, яку я колись побачив, поясніть, що ж бачив найсамотніший!

Про що віщувала та поява, що постало переді мною? Хто той, що колись ще має прийти?

Хто цей пастух, якому в горлянку заповзла гадюка? Хто ця людина, котрій найважче і найчорніше заповзе в горлянку?

Пастух відкусив, як я йому радив криком,— і кусав затято! Далеко він виплюнув гадючу голову — і зірвався на рівні ноги.

Уже не пастух, уже не людина — а перетворений, просвітлений, усміхнений! На світі ще ніхто не сміявся так, як він!

Брати мої, я чув сміх, що не був людським сміхом,— і тепер мене мучить спрага, прагнення, довіку не погамовне.

Мене мучить прагнення і самому так сміятися! Ох, як мені жити далі! І хіба б я міг тепер померти! Так казав Заратустра.

ПРО БЛАЖЕНСТВО НЕСАМОХІТЬ

З такими загадками й гіркотою в серці Заратустра плив морем. І вже на четвертий день подорожі, далеко від блаженних островів і друзів, він подолав усі страждання: твердим, переможним кроком знову ступив на шлях своєї долі. І так сказав Заратустра своєму зраділому сумлінню:

— Знову я самотою і хочу зостатися самотою, наодинці з ясним небом і вільним морем, знову надвечір'я.

Колись у надвечір'ї я вперше здобув друзів, у надвечір'ї здобув їх і вдруге,— в годину, коли будь-яке світло лагіднішає.

Бо щастя ще й досі між небом і землею шукає собі притулку в світлій душі, і, чекаючи щастя, лагіднішає будь-яке світло.

О надвечір'я мого життя! Колись і моє щастя зійшло в долину шукати собі притулку,— і знайшло ці відкриті гостинні душі.

О надвечір'я мого життя! Чого не віддав би я за одне-єдине: за проростання моїх думок і за світанок моєї найвищої надії!

Той, хто творить, колись шукав супутників і дітей своєї надії, та виявилось, що їх не можна знайти інакше, як тільки створити самому.

Отож я за роботою, йду до своїх дітей і повертаюсь від них,— заради дітей Заратустра мусить довершити самого себе.

Адже від щирого серця люблять тільки свою дитину й свою справу; а коли є велика любов до себе, це вказує на вагітність,— так я помітив.

Мої діти ще бубнявіють бруньками своєї першої весни; тісно стоять одне обіч одного й разом колишуться під вітром дерева мого саду і найкращого царства земного.

Воістину! Де одне обіч одного стоять такі дерева, там лежать блаженні острови!

Та коли-небудь я викопаю їх і пересаджу кожне дерево окремо, щоб кожне навчилося самотності, упертості, обачності.

Гудзувате й покручене, гнучке і незламне постане воно над морем — живим маяком неподоланного життя.

Там, де бурі поринають у море, а хоботи гір п'ють воду, там удень і вночі кожне дерево стоятиме на чатах, випробовуючи й пізнаючи себе.

А коли пізнає і випробує, то вже знатиме, чи мого воно роду і вдачі: чи володіє безмірним жаданням, чи мовчазне, навіть коли говорить, і чи, віддаючи, вдає, ніби бере,—

щоб стати колись моїм послідовником, творити і святкувати разом із Заратустрою,— стати тим, що писатиме мою волю на моїх скрижалях,—заради повнішого довершення всього сущого.

Заради нього і схожих на нього я мушу довершити самого себе,— тому зрікаюся свого щастя й офірую себе всьому лихому, щоб до решти пізнати і випробувати себе.

Воістину, пора вже мені рушати; і мандрівна тінь,