Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Свідчення про це вкарбовані в каміння й у гірські схили. Найвище мусить зійти на свою вершину з найглибших низин.

Так промовляв Заратустра на вершині гори, де було зимно; та коли він дійшов до моря і став нарешті самотою серед скель, то здороженість і скорбота налягли на нього тяжче, ніж досі.

— Тепер усе спить,— сказав він.— Спить і море. Сонно й відчужено дивиться на мене його око.

Та я відчуваю його теплий віддих. І знаю, про що воно снить. Борсається воно уві сні на твердих подушках.

Тс! Слухай! Як воно стогне від тяжких спогадів! А може, від лихих передчуттів?

Ох, темне страховище, я поділяю твою скорботу, ще й через тебе гніваюся на себе самого.

Були б мої руки міцніші! Воістину, я залюбки порятував би тебе від тривожних снів!

Проказуючи це, Заратустра тужливо й гірко сміявся з самого себе.

— Гей! Заратустро! — казав він.— Ти ще й море надумав утішати?

Ох, велелюбний телепню Заратустро, надміру блаженний від довіри своєї! Таж ти завжди таким був: завжди довірливо підходив до всього жахливого.

Тобі хотілося приголубити кожне страховище. Теплий віддих, трохи м'якої шерстки на лапах,— і ти одразу був ладен полюбити й пригорнути до себе.

Любов — а надто любов до всього живого — це згуба для найсамотнішого! Воістину, сміху варті моя глупота й моя скромність у любові!

Так казав Заратустра і знову сміявся, але, згадавши про залишених друзів і немов завинивши перед ними своїми думками, розгнівався на себе за ці думки. А відтак сміх перейшов у плач: з гніву й туги гірко заплакав Заратустра.

ПРО ПОЯВУ І ЗАГАДКУ

1

Коли серед моряків розійшовся поголос, що на кораблі Заратустра,— бо одночасно з ним на борт ступив чоловік, прибулий з блаженних островів,— усіх пойняла велика цікавість і нетерплячка. Однак Заратустра два дні мовчав, був холодний і глухий від печалі, отож не відповідав ні на погляди, ні на слова. А під вечір другого дня він знову розкрив вуха, хоч мовчав і далі: чимало дивного й небезпечного можна було почути на цьому кораблі, що прибув здалеку й збирався плисти ще далі. Заратустра ж любив усіх тих, хто пускався в далекі мандри й не міг жити без небезпеки. Отож, поки Заратустра слухав інших, розв'язався його власний язик, зламалася крига його серця — і тоді він сказав таке:

— Вам, відважним шукачам, зухвалим сміливцям, що завжди під непевним вітрилом пускаються в жахливі моря,

вам, сп'янілим від загадок, закоханим у сутінки, вам, чию душу ваблять звуки сопілки до кожної підступної безодні,—

бо ви не хочете намацувати нитку боязкою рукою: де можете вгадати, там ненавидите доходити висновків,—

вам єдиним я розповім про загадку, яку бачив,— про появу, що явилася найсамотнішому.

Я недавно йшов похмурий у мертвотно-блідих сутінках,— похмурий і суворий, зціпивши зуби. Вже не одне сонце зайшло для мене.

Стежка, затято спинаючись між камінням,—злостива й самотня, якій не судилося ні травинки, ні кущика,— тріщала і шаруділа від мого затятого кроку.

Мовчки ступаючи по глузливому хрускоту крем'яхів, розтоптуючи камінь, на якому поковзувалась нога,— я спинавсь угору.

Угору — всупереч духові, що тяг мене донизу, в безодню, всупереч духові тяжкості, моєму демонові й смертному ворогові.

Угору — хоч він сидів на мені, напівкріт, напівкарлик, сам кульгавий, він збивав мені ноги і крапля за краплею вливав у вуха свинець, у мозок — свинцеві думки.

— О Заратустро,— звук за звуком глузливо нашіптував він мені, ти камінь мудрості! Високо ти залітаєш,- але кожен кинутий камінь мусить — упасти!

О Заратустро, ти камінь мудрості, пущений ніби з пращі, ти розбиваєш зірки! Високо ти залітаєш,— але кожен кинутий камінь мусить упасти!

Заратустро, ти сам собі кара і сам себе каменуєш, далеко ти кинув камінь,— та він упаде на тебе!

Тут карлик замовк і довго не озивався. Його мовчання гнітило мене,— воістину, самотність удвох нестерпніша, ніж наодинці з собою!

Я підіймався й далі мріяв, розважав,— та все мене гнітило. Я був схожий на хворого, що зморився від тяжких своїх мук і, заснувши, прокидається від іще тяжчого сну.

Та є в мені те, що я називаю мужністю,— досі вона долала вагання і втому. Мужність змусила мене врешті спинитися і сказати:

— Карлику! Ти або я!

Власне, мужність — найкраща смертельна зброя. Мужність — напасниця, адже в кожному нападі звучить переможна музика.

Людина ж — наймужніший звір: цим вона перемогла решту звірів. Під переможну музику вона здолала будь-яке страждання, а людське страждання — найглибше.

Мужність долає навіть запаморочення над безоднями,— а де людині не доводиться стояти над безоднею! Хіба дивитися — не означає бачити самі безодні?

Мужність — найкраща смертельна зброя: мужність долає навіть співчуття. Адже співчуття — це найглибша безодня: що глибше людина зазирає в життя, то глибше занурюється у страждання.

Мужність—найкраща смертельна зброя, мужність — напасниця: вона разить на смерть навіть смерть, бо каже: «Так ось це було життям? Гаразд! Живімо знову!»

Та в цих словах гучна переможна музика. Хто має вуха — нехай чує.

2

— Стій карлику! — крикнув я.— Я або ти! Та з нас двох я дужчий: ти не знаєш моєї найглибшої думки! Її тягар був би тобі не до снаги!

Тоді сталося те, що принесло мені полегкість: цікавий карлик зістрибнув з плечей! І сів почіпки на камінь напроти мене. А зупинилися ми якраз біля брами, у яку впиралася дорога.

— Поглянь на цю браму, карлику! — вів я далі,—Вона дивиться на два боки. Дві дороги сходяться тут — ними ще ніхто не пройшов до кінця.

Довга дорога за плечима тяглася цілу вічність. А довга дорога попереду — друга вічність.

Дві дороги протистоять одна одній, зіштовхуються віч у віч — і саме тут, у цій брамі, сходяться докупи. Назву брами написано вгорі: «Мить».

Та якби хтось пішов однією з них далі — все далі й далі,— як ти гадаєш, карлику, ці дві дороги завжди протистояли б одна одній?

— Все пряме бреше,— зневажливо буркнув карлик.— Будь-яка істина крива, а сам час — коло.

— Ти дух тяжкості! — крикнув я розгнівано.— Не вдавай, що все