Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

- Візьми оцей годинник, - запропонував Ґун. - Він мені дістався від одного діда, який казав, що ця штука ніколи не підводить.

Чон До поклав годинник на місце. Коли вони вийшли й двері за ними зачинилися, Чон До спитав:

- А що в нього з ногою?

- Торік потрапив нею в паропровід під тиском, щось таке.

- Торік?

- А рана не загоюється, так каже начальник цеху.

- Ти б краще з ним справ не заводила, - зауважив Чон До.

- Коли він прийде по борг - я вже буду далеко, - заспокоїла вона.

Чон До подивився на неї. У цю хвилину йому стало її по-справжньому шкода. Він подумав про тих чоловіків, що хочуть забрати її собі: про «начальничка» із Сінпхо і старого партійця з Чхонвана, які просто зараз готують свої помешкання до її приїзду. Чи показували їм її фотографію? Чи щось розповіли? Чи вони просто почули з гучномовців трагічну новину про героя, який загинув серед акул і залишив молоду красуню вдову?

Піднялися сходами на дах, штовхнули в темряву металеві двері, побачили зірки. Дорослі собаки були вільні та обережні, вони помітили людей на даху. Посеред даху була споруда, завішена тканиною, щоб не пускати комах до собачатини, натертої крупною сіллю і товченим зеленим перцем, яка в’ялилася на океанському повітрі.

- Як тут гарно вгорі, - сказав він.

- Іноді я виходжу сюди подумати, - промовила вона.

Обоє подивилися вдалину, туди, де вода.

- А як воно там, у морі? - спитала вона

- Щойно з очей зникає берег, - відповів Чон До, - ти можеш стати ким завгодно звідки завгодно. Наче в тебе немає минулого. Там усе непередбачуване - кожен дотик води, кожен птах, який падає на воду мов нізвідки. По радіо люди говорять таке, що тобі й не снилось. А тут такого нема, тут усе, як за планом.

- Не дочекаюся твого радіо! - сказала жінка. - Ти зможеш поп-музику з Сеула зловити?

- Ні, то не таке радіо. - Він увіткнув антену в ґрати вольєру з цуценятами, ті перелякано розбіглися.

- Не розумію.

Чон До перекинув кабель через поруччя так, щоб його можна було спіймати з вікна внизу.

- Це радіо не отримує передачі, - пояснив він. - Воно передає.

- А навіщо?

- Ми маємо відправити повідомлення.

У квартирі Чон До спритними пальцями причепив кабель від антени й маленький мікрофон.

- Мені наснився сон, - сказав він. - Мабуть, це безглуздий сон, але я бачив твого чоловіка з радіо в човні, що він пливе вперед хвилями, які сяють, мов тисячі дзеркал!

- Цікаво, - посміхнулася вона.

Чон До ввімкнув радіо, і вони разом стали дивитися на жовте світло його ватметра. Чон До виставив частоту шістдесят три мегагерци, тоді стиснув ручку переривника:

- Третій помічник - другому помічникові, прийом.

Чон До повторив ці позивні кілька разів, розуміючи, що так само, як він не чує, так другий помічник не може відповісти. Нарешті він додав:

- Друже, я знаю, що ти там. Не впадай у відчай.

Чон До міг пояснити, як відділити смужку міді з виводу акумулятора, потім з’єднати її з обома полюсами, щоб вийшла іскра й можна було прикурити цигарку. Міг розповісти йому, як зробити компас із магніту від радіо або що конденсатори загорнуті у фольгу, тож її можна використовувати як сигнальне дзеркало.

Але для виживання другому помічникові були потрібні витримка, здатність пережити самоту й незнайоме, тут Чон До на дечому розумівся.

- Спи вдень, - сказав він йому, - і вночі матимеш ясну голову. Ми щоночі дивилися на зірки - звіряйся з ними. Якщо вони на своєму місці, то все гаразд. Вмикай свою уяву лише на майбутнє, не на минуле чи теперішнє. Не намагайся докладно уявити обличчя: ти будеш у відчаї, якщо вони здаватимуться нечіткими. Якщо до тебе прийдуть люди здалеку, стався до них не як до привидів. Прийми їх як родичів, як гостей, розпитуй їх, будь добрим господарем.

- Тобі потрібна мета, - мовив він другому помічникові. - У капітана була мета безпечно доправити нас додому. Твоя мета - лишатися сильним, щоб бути в змозі врятувати ту, яка веслує вночі. Вона в біді, їй потрібна допомога. Тільки ти можеш їй допомогти. Дивись на обрій уночі, виглядай сигнальні ракети. Ти повинен урятувати її заради мене. Мені шкода, що я тебе підвів. Я мав тебе доглядати. Мав урятувати тебе, але не зміг. Ти був справжній герой. Коли прийшли американці, ти врятував нас усіх, а коли тобі були потрібні ми, нас поряд не було. Колись настане день, і я все виправлю.

Чон До зупинив передачу, і стрілка ватметра впала.

Дружина другого помічника не зводила з нього очей.

- Мабуть, то був дуже сумний сон. Бо це найпечальніші слова, які на моїх очах одна людина сказала іншій…

Чон До кивнув, і жінка спитала:

- А хто це - та, що веслує вночі?

- Не знаю, - відповів він. - Вона була в моєму сні.

Він вручив їй мікрофон.

- Гадаю, і тобі варто щось йому сказати, - запропонував Чон До.

Вона не зрозуміла:

- Ну це ж твій сон, а не мій. Що я йому скажу?

- А що б ти йому сказала, коли б знала, що більше ніколи його не побачиш? Або нічого не кажи. Він казав мені, що любив, як ти співала.

Чон До сів на коліна, розвернувся й ліг на матрац. Лежачи на спині, кілька разів глибоко зітхнув. Спробував зняти сорочку - і не зміг.

- Не підслуховуй! - обернулася жінка.

Він заткнув вуха - відчуття було, як від навушників, - і дивився, як ворушаться її губи. Вона щось сказала, дивлячись за вікно, а коли зрозумів, що дружина другого помічника співає, то відпустив вуха й впустив у них звук, дитячу колискову:

Киця в колисці, синок на гілці.

Клацають в небі дзьобами птиці.

Татко в тунелі сигналу чекає,

Мамка з роботи додому вертає.

Мамка підставить міцний фартушок,

Просто до неї стрибає синок.

Її голос був простий і чистий. Кожен знає свої колискові, але як він упізнав свою? Чи хтось співав її йому, задовго до того, як він пам’ятає себе?

Доспівавши, вона вимкнула радіо. Невдовзі світло згасло, і