Читати книгу - "Синхрон"

вона не дуже добре знала, але в неї завжди було так багато друзів серед усіх, загинув у Будапешті під час вуличних боїв, коли він фотографував і стікав кров’ю з фотоапаратом у руці, Тротта не звертав уваги на її сльози і вперто мовчав. Згодом вона і редакція, і краща, совісніша Франція насамперед, втратили трьох фотографів і одного репортера в Алжирі та двох журналістів у Суеці, на що Тротта тоді сказав: війна, що ви її фотографуєте для інших на сніданок, не минає, отже, й вас. Не знаю, додав він, але мені анітрохи не шкода нікого з твоїх друзів. Якщо хтось стрімголов кидається в пекло, щоб привезти додому кілька вдалих знімків, де зображена смерть інших, тоді, за такого спортивного азарту, він може й загинути, що в цьому дивного, професійний ризик і нічого більше! Елізабет оторопіла, бо все, що вони на той час робили, вона вважала найправильнішим, люди мають знати, знати в усіх деталях, що там відбувається, вони мусять бачити такі знімки, щоб «пробудитися зі сну». Тротта лишень сказав: Справді, мусять? А чи хочуть? Не сплять тільки ті, які й без вас уявляють. Невже ти думаєш, що мусиш нафотографувати мені зруйнованих сіл і мертвих тіл, щоб я міг уявити війну, чи отих індійських дітей, щоб я знав, що таке голод? Яка самовпевненість. А той, хто не знає, той гортає ваші вдалі знімки з естетичною метою або з огидою, залежно від якості фотографій, ти ж так часто згадуєш, яка важлива якість, хіба не тому тебе всюди посилають, що твої знімки якісні? — запитав він з легкою насмішкою. Елізабет сипала аргументами, з запалом, досить незле ще як на першу безпорадність, але її вперше хтось позбавив ґрунту під ногами, і вона впертим голосом сказала: І щоб ти врешті зрозумів, що це для мене серйозно, я зараз піду й проситиму Андре, щоб він відрядив мене до Алжиру, досі він був проти, щоб я туди їхала, але я не розумію, чому мені не можна, а чоловікам можна. Бо ж у всіх інших речах інакше, і вже давно!

Тоді Тротта переживав особливі часи з нею, кохав її як когось, кого можна втратити, з відчаєм і з острахом, з тривогою, властивою загалом її коханню, і просив її не їхати. Не їдь, Елізабет, не їдь туди ніколи, так неправильно, знаю, що ти хочеш сказати, але немає сенсу, сама колись зрозумієш. Ти й твої друзі, ви не станете цій війні на заваді, буде інакше, ви нічого не виправите, я взагалі ніколи не розумів тих людей, що споглядають і усе те імітування, та яке там імітування, всю оту спотворену реальність, перетворену на найпотворнішу нереальність, на мертвих же не дивляться, щоб вдосконалювати переконання. Одного разу, в Судані, мені там нічого не впало в око, лише один напис повсюди, для всіх тих білих, бо лише вони не знають сорому, всюди було написано, що «human beings» фотографувати заборонено, за порушення — великий штраф. Нілу і всього іншого вже не пам’ятаю, але тієї заборони не забуду ніколи.

Хоч Елізабет і наполягала на важливості того, що вона й інші роблять, про що дискутують, і як діють, щоб вберігати людей від небезпеки й переправляти алжирців через кордон, до безпечних країн, до Італії насамперед, проте тоді вона почала дивитися на свою роботу трошки по-іншому, бо вона, тому що її голова день у день була забита актуальними подіями, ніколи не замислювалась і над делікатнішими формами справедливості й несправедливості, як Тротта, і в неї з’явилася підозра, що в її роботі є щось образливе, що Тротта, який не мав рації, в дечому все ж мав рацію, бо чим так сильно відрізняються зафіксовані фотокамерами падіння з вікна, залізничні катастрофи, заплакані матері й обдерті нетрища від знімків, що надходять з усіх гарячих точок, і якби тих знімків не надсилала сила-силенна фотографів, їх можна було б так само вправно підробляти, як вправний фальшівник картин може підробити оригінал, не наражаючись на небезпеку невдачі й не зосереджуючись ні на чому іншому, а тільки на доброму фальшуванні. У фоторепортажах, що з’являлися друком, майже ніколи не було сфальшованих світлин, але тепер Елізабет дивилася на них часом по-іншому, особливо на останні знімки юного Педріччі, який невдовзі потому з кількома алжирцями та ще одним французом загинув унаслідок вибуху, з людьми, яких оплакували лише між іншим, бо преса знала тільки Педріччі і зробила його героєм низки некрологів. Тротта дедалі частіше насміхався з її молодої міцної віри. Та люди ж мають читати, до того ж вони й так усе знають, ще навіть не прочитавши. Ти ж також читаєш, ніби й так не знаєш, всі повідомлення про тортури, одне нічим не відрізняється від іншого, а ти читаєш і знаєш, що це правда, що це негуманно, що цьому треба покласти край, а тоді тобі хочеться це ще й сфотографувати, щоб сотні тисяч теж мали змогу побачити, як чинять тортури. Знати, вочевидь, мало! Елізабет кинула в нього книжкою, яку щойно читала й була приголомшена від прочитаного, не в голову, бо не вцілила, і влучила в плече. Тротта обхопив Елізабет руками й струснув: Та ти все неправильно розумієш, а ти, ти не маєш права неправильно розуміти. Я кажу лише про те, що це занадто, що принизливо, підло до всього ще й демонструвати людині, як страждають інші. Бо в реальності, звісно, інакше. Тобто робити щось таке лише для того, щоб хтось відставив на мить свою каву і промурмотів, ах, який жах! А кілька навіть віддадуть свої голоси іншій партії на виборах, але вони це й так би зробили, ні, моя люба, не я вважаю людей поганими від природи, нездатними нічого зрозуміти і пропащими назавжди, це ти їх такими вважаєш, бо інакше б ти не думала, що окрім кількох заповідей вони потребують ще й репортажів і «гострих сюжетів», як висловлюється твій Віллі.

Елізабет сказала: Та кажу ж тобі ще раз, але вже востаннє, він не мій Віллі, а люди мусять колись прийти до тями. Робитиму для цього все, що зможу, хай я й мало що можу.

До якої, до якої тями, якщо вони досі цього не зробили, та мають минути цілі сторіччя, щоб їх привести до тями, а скільки треба часу, щоб тебе привести до тями!

Але я захоплююся всіма, всіма французами, які і разом з ними борються за свободу й