Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

Одного разу, відпросившись зі школи через якусь вигадану хворобу, він повернувся додому раніше й побачив матір із батьковим братом у кухні на підлозі. За якихось п’ять секунд уся його любов перетворилася на ненависть, він скрикнув і вибіг з кімнати — і ті п’ять хвилин згодом переслідували його все життя.

У свої 34 роки Френк Беннетт був зарозумілим типом. Його чорні черевики завжди були начищені до блиску, волосся охайно причесане, він бездоганно вдягався і був із тих небагатьох чоловіків, хто щотижня робив у чоловічому салоні манікюр.

Він виглядав справжнісіньким денді та вважався красенем — темноволосий ірландець з пишною шевелюрою і сталево-блакитними очима. І хоча один із них був зроблений зі скла, а другий випромінював холодне сяйво, важко було відрізнити їх одне від одного.

Але понад усе він був чоловіком, який завжди отримував, що хотів, а хотів він Рут Джеймісон. Він уже мав майже всіх доступних в окрузі молодих жінок, надаючи перевагу темношкірим дівчатам, яких він брав силою, поки його приятелі тримали. Раз оволодівши жінкою, він втрачав до неї всілякий інтерес. Одна білявка, яка тепер проживала на окраїні міста, мала маленьку доньку, дуже схожу на нього. Але після того, як він наставив жінці синців і став погрожувати її дитині, вона більше не висувала до нього жодних претензій. Очевидно, що його не цікавили жінки, якими вже хтось скористався. Особливо якщо цим «хтось» був він сам.

Але в місті Френка знали як енергійного й веселого хлопця. І він вирішив, що йому потрібні сини, аби успадкувати прізвище Беннетт — прізвище, яке нікому ні про що не говорило, окрім того, що його власник володіє величезним клаптем землі на південь від міста.

Рут була молода, вродлива, очевидно незаймана й потребувала притулку для себе й матері. Що могло бути краще? Рут мимоволі лестила його увага. Хіба він не був найбільш гідною партією? Хіба він не поводився з нею, як справжній джентльмен, не зачарував її матір?

Зрештою Рут повірила, що цей гарний молодий чоловік кохає її і що вона просто повинна мати до нього взаємне почуття — отже, кохає його.

Але хто міг знати, що всі ці блискучі штиблети й вишукані костюми-трійки лише прикривають злість, яка роками накопичувалася в його серці…

Ніхто в місті, звісно ж, ні про що не здогадувався. Усе залишалося цілковитою таємницею. Уночі, під час холостяцької вечірки, він із купкою приятелів зупинився в шинку, аби трохи випити по дорозі до однієї халабуди, де на них чекали три хвойди з Атланти, найняті на ніч. Проходячи повз шинок, туди зазирнув старий волоцюга і спостерігав, як веселяться молодики. Френк утнув те, що завжди утинав із незнайомцями: він підійшов до чоловіка, якому явно кортіло випити, і дружньо ляснув його по спині.

— Знаєш що, старигане? Якщо скажеш, яке в мене око скляне, я куплю тобі випити.

Його друзі засміялися, адже визначити це було неможливо, але старий глянув на нього й без зупинки відповів:

— Ліве.

Приятелі вибухнули реготом, і хоча Френка ця відповідь заскочила зненацька, він теж засміявся з такої блискавичної відгадки й жбурнув півдолара на прилавок.

Шинкар провів поглядом групу чоловіків і, коли вони пішли, спитав старого:

— Що вам, містере?

— Віскі.

Той налив старому його чарку і, вичекавши трохи, спитав:

— Гей, друже, як вам вдалося вгадати, що в цього кажана саме ліве око — скляне?

Старий вихилив чарку й відповів:

— Легко. Ліве — єдине, в якому був хоч проблиск людського співчуття.

Вальдоста, Джорджія

28 квітня 1926 р.

Останні два з половиною роки Іджі, якій тепер було дев’ятнадцять, майже щомісяця їздила до Вальдости та дивилася, як Рут іде до церкви й назад. Їй лише хотілося впевнитись, що з подругою все гаразд. Рут навіть не здогадувалась про її присутність.

Та однієї неділі, несподівано для самої себе, Іджі під’їхала до будинку Рут, підійшла до дверей та постукала. Вона й сама не очікувала, що зважиться на це.

Мати Рут, тендітна жіночка, підійшла до дверей та посміхнулася.

— Доброго дня!

— Рут удома?

— Вона нагорі.

— Не могли б ви сказати їй, що заклиначка бджіл з Алабами приїхала побачитися з нею?

— Хто?

— Просто передайте їй, що приїхала її подруга з Алабами.

— Хіба ви не зайдете?

— Ні, все гаразд. Я тут почекаю.

Мати Рут піднялася сходами й гукнула:

— Рут, до тебе прийшла якась бджолина особа.

— Що?

— Тебе чекають на ґанку.

Спустившись, Рут була неабияк здивована. Вона вийшла на ґанок — й Іджі, намагаючись поводитись звичайно (хоч у неї пітніли долоні й палали вуха), заговорила:

— Слухай, я не хочу турбувати тебе. Я знаю, ти, мабуть, дуже щаслива і все таке… Тобто я впевнена, що ти щаслива, та я просто хотіла, щоб ти знала: я не маю до тебе ненависті й ніколи не мала. І я досі хочу, щоб ти повернулася. І ще: я більше не дитина, тож уже не змінюся. Я досі кохаю тебе і кохатиму завжди, і мені байдуже, що там хто думає…

Френк гукнув зі спальні:

— Хто це?

Іджі позадкувала з ґанку.

— Я лише хотіла, щоб ти знала це… Ну, я піду.

Рут, не зронивши жодного слова, дивилася, як Іджі сідає в машину і їде геть.

Френк спустився й вийшов на ґанок.

— Хто це був?

Рут, проводжаючи очима чорну цятку автівки на дорозі, промовила:

— Просто подруга, яку я колись знала.

І повернулася до будинку.

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

6 квітня 1986 р.

Щойно Евелін ступила в кімнату, як місіс Тредґуд заговорила.

— Ну, люба, Веста Едкок втратила останній глузд. Заходить до нас сьогодні о четвертій, хапає ту маленьку вазочку з матового скла у формі капця, в якій місіс Отис тримає свої шпильки, та й заявляє: «Господь звелів: якщо твоє око спокушає тебе, вирви його», — і з цими словами жбурляє її у вікно, зі шпильками й усім, та йде собі.

Це неабияк засмутило місіс Отис. Трохи згодом прийшла та кольорова доглядальниця, Джинін, з вазочкою місіс Отис, яку знайшла на подвір’ї. Просила не засмучуватись — місіс Едкок цілий день кидається речами з усіх вікон підряд. Сказала, що місіс Отис геть божевільна — скажена, як оса. І щоб ми не звертали уваги.

— Кажу вам, я щаслива мати той розум, що маю, попри те, що відбувається навколо. Я просто живу день у день, роблю найкраще, що можу, і це все, на що я здатна.

Евелін простягла їй коробку вишень у шоколаді.

— О, дякую, люба! Хіба ж ви не диво?

Якийсь час