Читати книгу - "Викрадач ангелів"

яка дівчина ставала під вінець, а ще менше йшло під вінець чоловіків, і то лише тому, що вони були з роду Креспів. Рід усе рідшав і рідшав, аж поки лишився тільки я — у великому будинку на Майдані Ратуші. Ні, я не винен своєму містові абсолютно нічого! Це місто завинило перед моїм родом і має повернути йому добре ім’я!

Він із викликом обвів поглядом усіх присутніх.

Більшість їх були настільки шоковані, що не спромоглися здобутися й на слово. Аж тут пастор сказав приязним тоном:

— Звинуваченнями нічого не досягнемо. Ану розказуй усе, як є.

Кресп стенув плечима й раптом начебто поступився.

— Я розпочав із вивчення роду, щоб довідатися більше про своє коріння, — повів він далі спокійним тоном. — У будинку міського писаря повно документальних матеріалів, і крім того, я позичав у пастора міські хроніки. Я прочитав геть усе про свою безталанну родину, а також немало про інші родини в місті. Ті родини були щасливі, — про такі я міг хіба що мріяти. Але одного дня в моєму житті з’явився Фенвік.

Те слово виявилось ключовим, оскільки після нього блискавка, що розпанахала небо, на коротку мить залила вітальню сліпучо-білим світлом. І тут же щосили грякнуло.

Фабіан здригнувся. Здавалось, ніби хтось не зводив із них очей і дослухався до кожного сказаного слова.

Згодом грюкіт грому влігся, але Кресп сидів у кріслі й тремтів. Коли він заговорив знов, то вони довідалися, що він зайшов у контакт із Фенвіком через оголошення в газеті про розшук потомків Натаніеля Креспа. Цей пан Фенвік знав усе про його рід і минуле, і сказав, що тепер у Креспа з’явився прекрасний шанс облаштувати собі краще життя. Фенвік допоміг Креолові висунутися на посаду бурґомістра, і це саме він завдяки своїм коштам змахлював вибори.

— Як це йому вдалося? — спитав учитель Плате. — Ти думаєш, що він підкупив півміста?

Кресп гірко всміхнувся.

— Ні, ви так само добре, як і я, знаєте, що з того нічого не вийшло б. Але назалежним чиновникам, що брали участь у виборах, було заплачено кругленьку суму за те, щоб вони замінили частину виборчих бюлетенів.

Плате повагом кивнув головою. Як велить закон, цих чиновників відрядили в місто зі столиці, щоб вони допомогли провести вибори, і більш ніщо їх із Вовчими Горами не зв’язувало.

— Фенвік організовував усі мої виступи й зустрічі з людьми, і я через свою дурість дозволив йому це робити, — невесело мовив Кресп. — Я довірився йому повністю.

Він відкашлявся й витер із лоба піт.

— Коли ти зрозумів, що щось не так? — спитав Франс.

— Коли побачив, як поводяться з «футболістами», — відповів Кресп.

І тоді вони почули цілу історію про те, як бурґомістрів маєток немовби перетворився на казарму, і що тих, хто там перебував, очевидно, ніхто й ніколи не тренуватиме.

Фабіан із полегшею нечутно зітхнув. Нарешті він знайшов підтвердження своїй нічній екскурсії.

— Здається, справи кепські, — сказав Франс. — Що ми можемо вдіяти? Треба піти туди й звільнити їх!

— Не забувай, що вони підписали контракт. І до того ж вам не можна виходити надвір! — відповів Кресп.

Авжеж, у тому не було жодного сумніву. Щоразу, як у кімнаті западала тиша, до них ізнадвору долинало завивання бурі.

Глибоко вдихнувши повітря, Кресп повів далі:

— Я мав намір розірвати угоду. Але сьогодні Фенвік прийшов до будинку міського писаря разом із Маґелем і Таґом, щоб дізнатися, чи є ще в місті нащадки лицаря Вовка. Коли я сказав, що його рід вимер кілька сот років тому, він мені не повірив. Він сказав, ніби був певен, що хтось лишився, і що йому конче потрібно знати, хто він. Потім Фенвік спитав, чи живі ще нащадки родини Берґгаммерів. Одначе я не зміг нікого з них знайти. І тоді він оскаженів.

Кресп важко задихав. Після невеличкої паузи він сказав, як вони накинулися на нього — всі троє — і добряче віддубасили.

— Фенвік сичав, що довіку матиме наді мною владу, мовляв, я продав йому свою душу. Він кричав, що неодмінно повернеться й вимагатиме всього, що я йому завинив. Аж тут здійнялася буря, і я подумав, що наспіла моя смертна година!

Бурґомістрові очі від жаху заблищали. Та він таки зібрався з духом і став розповідати далі.

Якусь мить він, наляканий до смерти, лежав долі, його поймав відчай. Урешті-решт він якось зіп’явся на ноги й вийшов у той безпросвітний дощ. Так чи інак йому треба було шукати допомоги, оскільки він уже не міг носити все це в собі. Надворі він, утративши здатність щось говорити й думати, метався туди-сюди аж доти, доки йому на поміч приспів Фабіан зі своїми друзями.

Фабіан здригнувся й подумав про Фелікса. Невже ангел теж відчув на собі гнів Оксамитового Лицаря?

Кресп глянув на дітей, і його тон полагіднішав.

— Дякую вам, хлопці, за допомогу, — мовив він. — Те, що ви прихистили мене в цьому домі, найприємніше з усього, що я пережив. — Він витримав паузу й подивився на них, переводячи погляд із одного на другого. — Але хтозна, чи ми тут у безпеці.

— У безпеці від кого? — спитав пастор. — Ти маєш на гадці пана Фенвіка? Це його нам треба боятися?

Кресп схвильовано кивнув головою і щільніше обкутався пледом.

Віта вислухала розповідь дітей, а потім Креспову, не зронивши жодного слова. Але вертикальна зморшка між її брів стала ще глибша. Аж ось вона підійшла до вікна й трішки відхилила штору.

— У таку негоду надворі нічого робити, — сказала вона. — До того ж там темно. Ті, що хочуть зносити міський мур і церкву, й пальцем не ворухнуть, поки не вщухне буря.

Цієї миті вітер так несамовито вгатив у стіну будинку, що на вікнах задзеленчали шибки. Вони почули, як надворі щось упало на бруківку й розбилося на друзки.

— Ну ось, уже починає зносити черепицю, — сказав Франс. — Зараз ви звідси не підете. Ніхто не наважиться в таку негоду виткнути носа надвір. Краще вам лишитися тут на ніч.

М’ясник, здавалося, засмутився.

— Моя дружина ще й досі у крамниці, — сказав він. — Вона не знає, що ми з Райном у безпеці.

— У мене теж дружина й дочка самі вдома, — сказав пекар.

Франс підняв телефонну слухавку й скрушно стенув плечима.

— Телефон не працює від минулої грози, — сказав він. — У нас не вийде їх попередити. Найкраще, що ми можемо зробити, так це лягати відпочивати.

Фабіан раптом відчув, який він стомлений.

Віта глянула на сина й погладила його по