Читати книгу - "Сезон гроз"

Чародій промовив співуче закляття. Кораблі засвітилися блакитним, крапки — червоним. І почали крутитися.

— Тепер. Стань поблизу.

— Поблизу?

— Ще ближче. Притулися до мене.

— Що-що?

— Притулися до мене і обніми мене.

Голос Дегерлюнда змінився. Його очі, ще хвилину тому каламутні й засльозені, огидно зблиснули, а губи неприємно скривилися.

— Так, так, добре. Міцно і ніжно, відьми́не. Так, наче б я був твоєю Єнніфер.

Геральт вже зрозумів, що має статися. Але не встиг ані відштовхнути Дегерлюнда, ані влупити його ефесом меча, ані втяти клинком по шиї. Попросту не встиг.

В його очах зблиснуло опалізуюче напівсвітло. На якусь мить він втонув у чорній порожнечі. У пронизливому холоді, тиші, безформенності і безчасі.

* * *

Вони приземлилися жорстко, підлога з кам’яних плит наче вистрибнула їм назустріч. Імпульс їх розділив. Геральт навіть не встиг добре роздивитися. Почув сильний сморід, запах бруду, перемішаного з пижмом. Величезні й дужі лаписька вхопили його попід пахви і за карк, товсті пальчиська легко зімкнулися на біцепсах, тверді, як залізо, великі пальці болісно впилися в нерви, в плечові сплетіння. Він здерев’янів, випустив меч із безвладної руки.

Побачив перед собою горбаня з потворним і всіяним виразками ротом, з черепом, покритим рідкими жмутками жорсткого волосся. Горбань, широко розставивши криві ноги, прицілився на нього з великої куші, точніше, з арбалету з двома сталевими, розміщеними один над одним ложами. Обидва націлені в Геральта чотиригранні гроти болтів були у добрих два пальці в ширину і нагострені, як бритви.

Сорель Дегерлюнд став перед ним.

— Ти вже, напевно, зрозумів, — промовив, — що втрапив зовсім не до Ріссбергу. Це мій притулок і сховище. Місце, де ми з моїм навчителем проводимо експерименти, про які в Ріссбергу не знають. Досі ти знав, що я — Сорель Альберт Амадор Дегерлюнд, magister magicus. Тепер довідаєшся: я — той, хто завдасть тобі біль і смерть.

Як здмухнуті вітром, зникли вдаваний жах і награна паніка, зникло всяке штукарство. Там, на поляні вуглярів, все було вдаваним. Зате отепер перед Геральтом, обвислим у паралізуючому затиску шерехатих лап, стояв зовсім інший Сорель Дегерлюнд: тріумфуючий, переповнений пихою і гординею, щирячи зуби у злісній усмішці. Ця усмішка викликала думки про сколопендр, що пропихаються через щілини під дверима. Про розкопані могили. Про білих черв’яків, які звиваються в падлині. Про товстих бомків, що рухають ніжками в тарілці бульйону.

Чародій підійшов ближче. В руці він тримав сталевий шприц з довгою голкою.

— Я тебе намахав, як дітвака, там, на поляні, — процідив він. — Бо ти і є наївний, як дітвак. Відьми́н Геральт з Ривії! Хоч інстинкт його не обманював, — не вбив, бо не був впевнений. Бо він добрий відьми́н і добра людина. Сказати тобі, добрий відьми́не, хто такі добрі люди? Це такі, яким доля не дала змоги користати з переваг злих людей. Ну, ще такі, що шанс мали, але були задурні й провтикали. А, воно й так все одно, до якої групи ти належиш. Досить, що дав себе обвести круг пальця, втрапив у пастку й ручаюся, — живим з неї не вийдеш.

Підняв шприц. Геральт почув укол, а потім пекучий біль. Біль пронизливий і сліпучий, випружуючий все тіло, біль настільки страшний, що він ледве стримав крик. Серце забилося, як шалене, при його звичайному пульсі, вчетверо повільнішому, ніж у звичайної людини, це була винятково прикра переміна. В очах потемніло, світ довкола завирував, розмазався і розплився.

Його волокли, блиск магічних куль танцював по необроблених стінах і стелях. Одна зі стін, вся покрита патьоками крові, була обвішана зброєю, він бачив широкі криві булати, великі серпи, гізарми, сокири, моргенштерни. Всі були у слідах крові. Ось що використовували у Тисах, Каблуках та Роговизні, — притомно подумав він. Цим вирізали вуглярів у Сосниці.

Він зовсім заціпенів, перестав що-небудь відчувати, навіть гнітючий стиск лап, які його тримали.

— Буууег-гггрррр-ееееггг-буеееег! Буегг-геег!

Відьми́н не відразу зрозумів, що чує радісний регіт. Тих, хто його волік, ситуація виразно розважала.

Горбань з кушею, який йшов попереду, посвистував.

Геральт був на грані непритомності.

Його брутально посадили в крісло з високим опертям. Врешті він міг побачити тих, що приволокли його сюди, весь час здушуючи пахви лапищами.

Пам’ятав величезного огрокраснолюда Микиту, охоронця Пирала Пратта. Ці двоє трохи його нагадували, могли б навіть зійти за родичів. Були подібного зросту, так само смерділи, так само не мали шиї, так само у них, наче в диких кабанів, стирчали зуби з-під нижніх губ. Тільки й того, що Микита був лисим і бородатим, а ці двоє борід не мали, мавпячі губи заросли чорною щетиною, а маківки яйцеподібних голів покривало щось схоже на збите клоччя. Оченята мали малі і зайшлі кров’ю, вуха великі, шпичасті і огидно волохаті.

Їх одіж була поплямлена кров’ю. А віддих тхнув так, наче вони вже багато днів харчувалися винятково часником, лайном і здохлою рибою.

— Буееег! Буеег-геег-геег!

— Буе, Банг, досить зубоскалити, ану марш до праці, обидва. Паштор, ти вийди. Але будь поблизу.

Обидва велетні вийшли, хляпаючи великими стопами. Названий Паштором горбань поспішив за ними.

В полі зору відьми́на з’явився Сорель Дегерлюнд. Переодягнений, вимитий, причесаний і женоподібний. Присунув крісло, сів навпроти, маючи за плечима стіл, завалений книгами і гримуарами. Дивився на відьми́на, неприємно посміхаючись. При цьому грався медальйоном на золотому ланцюжку, то накручуючи його на палець, то погойдуючи.

— Я тебе пригостив, — сказав байдуже, — екстрактом з отрути білих скорпіонів. Несмачно, так? Ні рукою не ворухнеш, ні ногою, ні навіть пальцем? Що там, ні моргнути, ні слину ковтнути. Але це ще байка. Зараз почнуться неконтрольовані рухи очних яблук і розлади зору. Потім відчуєш корчі м’язів, дійсно сильні, мабуть, навіть міжреберні зв’язки розірвуться. Не зумієш стримати скреготання зубами, кілька зубів розкришаться, це-то певне. Слина потече, тоді утрудниться дихання. Якщо не введу тобі протиотрути, задихнешся. Але не турбуйся, введу. Наразі виживеш. Ну, але потім жалітимеш, що вижив. Я поясню тобі суть справи. Час ще є. Але спершу я б хотів помилуватися, як ти синієш.

— Я стежив за тобою, — продовжив через мить, — тоді, в останній день червня, на аудієнції. Як ти величався своїм