Читати книгу - "Сезон гроз"

після твого від’їзду, відьми́не, тепер твоя особова справа у Кераку чиста, як сльоза. Ще питання є? Ні? Ну то їдьмо до Нової Смолярні, подивимося на дьоготь. Потім відкриємо телепорт і повернемося до Ріссбергу. Ввечері я ще хотів би вискочити з вудкою над мою річку. Від мотилів аж роїться, струги жируватимуть… Ти колись рибалив, відьми́не? Любиш риболовство?

— Ловлю, коли маю охоту на риб. Завжди вожу з собою шнур.

Пінеті довго мовчав.

— Шнур, — сказав нарешті дивним голосом. — Жилка, обтяжена грудкою олова. З багатьма гачками. На які ти наживляєш черв’яків.

— Так. А що?

— Нічого. Зайве питання.

* * *

Він поспішав до Сосниці, чергового поселення вуглярів, коли ліс раптом замовк. Заніміли сойки, як втяті ножем, втихли крики сорок, раптом урвався стук дятла. Ліс тривожно завмер.

Геральт погнав кобилу в галоп.

Смерть — це наш одвічний товариш. Завше вона поруч з нами, при нашій лівиці, на досяг руки від нас. Це єдиний мудрий порадник, на поміч якого може розраховувати войовник. Якщо здається тобі, що все зміряє до злого і що за хвилю буде знищене, войовник може повернутися до смерті обличчям і спитати, чи дійсно воно так. Смерть відповість тоді, що він помиляється, бо рахується лише її дотик. А я ще до тебе не торкнулася, промовить.

Карлос Кастанеда, Подорож в Ікстлан[28]

Розділ одинадцятий

Буду в Сосниці поставили біля корчовиська, вуглярі використовували відходи дерева, що залишилися після вирубки. Випал розпочався тут недавно, з вершини куполу, наче з кратеру вулкану, бив стовп жовтавого і дуже смердючого диму. Але і запах диму не міг перебити смороду смерті, що висів над поляною.

Геральт зістрибнув з коня. І добув меча.

Першого трупа, позбавленого голови й обох стоп, він побачив вже біля буди, кров оббризкала землю, що покривала насип. Трохи далі лежали два інші тіла, спотворені до невпізнання. Кров всякла у легко поглинаючий лісовий пісок, залишивши чорні плями.

Ближче до середини поляни і обкладеного камінням місця для багаття лежали два чергові трупи — мужчини і жінки. У мужчини було розірване горло, розшарпане так, що видно було шийні хребці. Жінка верхньою частиною тіла лежала в попелі від вогнища, обліплена кашею з перевернутого казана.

Трохи далі, при штабелі дерева, лежала дитина, хлопчик, може, п’ятилітній. Був розірваний пополам.

Хтось — а, швидше, щось, — вхопило його за ніжки і розірвало.

Відьми́н помітив наступного трупа, в того було розпороте черево і витягнуті назовні кишки. На повну довжину, себто якийсь сажень товстої кишки плюс три з надлишком тонкої. Кишки прямою лінією, що відблискувала синьо-рожевим, тягнулася від трупа до куреню з хвойних галузок, щезала в ньому.

Всередині, на примітивному лігвиську, лежав навзнак худорлявий мужчина. Відразу кидалося в очі, що він зовсім не пасував до оточення. Його багатий одяг буквально просяк кров’ю. Але відьми́н не помітив, щоб з його кровоносних судин цебеніло, струменіло чи текло.

Геральт впізнав його, незважаючи на засохлу кров на всьому обличчі. То був довговолосий, щуплявий і дещо женоподібний красень, Сорель Дегерлюнд, якого йому представили на аудієнції в Ортолана. Тоді він теж був одягнений у схоже оздоблений плащ та гаптований дублет, як інші чародії, сидів серед інших за столом і, подібно до інших, дивився на відьми́на з погано прихованою неприязню. Тепер — лежав, непритомний, у вуглярському курені, весь в крові, а зап’ястя правої руки мав обмотане людською кишкою. Витягнутою з черевної порожнини трупа, що лежав на відстані десяти кроків.

Відьми́н заковтнув слину. Зарубати його, подумав, доки непритомний? Цього сподіваються Пінеті й Цара? Вбити енергумена? Елімінувати гоета, що розважався, викликаючи демонів?

Його задуму перервав стогін. Виглядало на те, що Сорель Дегерлюнд очунював. Підняв голову, застогнав, знову впав на послання. Привстав, водив довкола безтямними очима. Побачив відьми́на, відкрив рота. Глянув на свій забризканий кров’ю живіт. Здійняв руку. Подивився, що тримає в ній. І почав кричати.

Геральт дивився на меч. Горицвітів набуток з золоченою гардою. Приглядався до тонкої шиї чародія. До жилки, що набухла на ній.

Сорель Дегерлюнд відліпив і зірвав кишку з руки. Перестав кричати, тільки стогнав. Встав, спершу навкарачки, потім на ноги. Вибіг з куреня, розглянувся, заверещав і кинувся навтьоки. Відьми́н вхопив його за комір, стримав на місці і повалив на коліна.

— Що… тут…, — пробелькотів Дегерлюнд, все ще трусячись, — Що… Що тут ста… Сталося?

— Думаю, ти знаєш, що.

Чародій голосно ковтнув слину.

— Як я… Як я тут опинився? Нічого… Нічого не пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю! Нічого!

— Щось мені не віриться.

— Інвокація… — Дегерлюнд вхопився за обличчя. — Я інвокував… Він з’явився. В пентаграмі, в крейдяному колі… І ввійшов… Ввійшов у мене…

— І не вперше, правда?

Дегерлюнд захлипав. Дещо театрально. Геральт не міг позбутися цього враження. Жалів, що не застав енергумена зненацька, перш ніж демон його покинув. Сам розумів, що той жаль був мало раціональним, усвідомлював, як небезпечно було зустрітися з демоном віч-на-віч, мав би тішитися, що уникнув цього. Але не тішився. Бо тоді, принаймні, знав би, що робити.

І чого це мені так пощастило? — подумав. Не міг сюди нагодитися Франс Торквіл зі своїм відділом. Констебль не мав би ні застережень, ні скрупулів. Чародій, забабраний кров’ю, зловлений з кишками жертви в руках, негайно ж завис би в петлі на першій-ліпшій галузці. Торквіла не стримали б ні вагання, ні сумніви. Торквіл не думав би про те, що женоподібний і худорлявий чародій аж ніяк не зумів би розправитися зі стількома людьми, ще й так швидко, що скривавлений одяг не встиг ні висохнути, ні зашкарубнути. Що він не зміг би розірвати дитину голими руками. Ні, Торквіл сумнівів не мав би.

А я їх маю.

Пінеті і Цара були певні, що я не вагатимусь.

— Не вбивай мене, — заячав Дегерлюнд. — Не вбивай мене, відьми́не… Я вже ніколи… Ніколи більше…

— Стули пельку.

— Присягаюся, що ніколи…

— Заткнися. Ти достатньо притомний, щоб вжити магію? Прикликати сюди чародіїв з Ріссбергу?

— В мене є сігіл… Я можу… Можу телепортуватися на Ріссберг.

— Не сам. Разом зі мною. Без витівок. Не пробуй вставати, залишайся навколішки.

— Я мушу встати. А ти… Щоб телепортація вдалася, мусиш стати близько біля мене. Дуже близько.

— Що-що? Ну, чого чекаєш? Витягай свій амулет.

— Це не амулет. Я ж казав, сігіл.

Дегерлюд