Читати книгу - "Биті є. Макс"

– У нас не один маршрут.

– А нащо… надовго так?

– Перший тиждень усі намагаються втекти, сподіваються, що все це жарт і швидко скінчиться. А під кінець другого тижня уже все по-дорослому… Знесилюються… Починають боротися…

Макс відчув – по спині лід.

– Хоч би анімацію якусь передбачили заради сміху.

– Який тут сміх? Тут життя… На другому етапі більш ризиковані програми застосовуємо.

– Є другий етап?

– Так. Для тих, хто успішно здолав перший.

– І що ж там за ризики?

– НЛП-шні примочки. Концентрація на одному з каналів отримання інформації. Аудіоканалі, візуальному, кінестетичному…

– І як можна сконцентруватися на візуальному каналі? Вуха заткнути?

– Десь так. Очі… Лишаємо тільки очі як канал отримання інформації. У вухах беруші. Заборонено розмовляти. Кликати на поміч жестами та дотиками… Тільки очима. За порушення позбавляємо їжі.

Макс уявив себе отут, посеред карпатського лісу, без права гукнути, смикнути когось – поможи!

– Серйозна така у вас «Весна»…

Дон принюхався, відщипнув шмат від білки.

– Можна їсти.

– Смачного…

– А ти рибу бери, – сказав Дон.

– Ні… Не вполював, – видушив Макс.

– Та намагався.

Макс почервонів:

– Дякую…

Спочатку проковтнув м’ясо з кісток. Потім кістки. Потім роздивився риб’ячі голови з перламутровими очима, обнюхав і теж з’їв. Чаю б тепер…

Дон ніби чув його думки. А може, самому хотілося білку запити… Насмикав соснових гілок поблизу печери, нагрів води в каструльці.

– Зараз чай заварю.

– З соснових гілок?

– З хвої… Корисна штука. Тільки гірчить надто…

– А справжній чай хіба теж скінчився?

– Скінчився, – відповів Дон. Потягнувся. – Спати будемо.

– А як ти білку впіймав? – Макс лежав на карематі у спальнику. У роті гірко після відвару з соснової хвої, очі злипалися, але про білку – з суто практичних міркувань. «Яка вона на смак?» – думав.

– Два варіанти, – відповів Дон. – Сильце вмію з мотузки на білку ставити… Завтра навчу…

– А другий?

– Там окомір потрібний. Береш каменюку… Чи, приміром, шмат льоду чи цурпалок немалий… І вцілюєш… – замовк. – Тут людей немає, звір неляканий…

Перший варіант видався Максові більш технологічним.

Заплющив очі, подумав: «Я встановив з Доном контакт? Викликаю у нього довіру чи ні? Він у мене викликає…» Згадав: закінчився тільки перший день весни. Ще тринадцять діб хащами геть без нудьги… Жахнувся: треба тікати!

Останній раз пані Женя розмовляла з сином у передостанній день зими. Зателефонувала опівдні дізнатися, чи не хоче Максимко на пару днів в Альпи. Гірські лижі, повітря того ж ґатунку. Звична атмосфера…

– Я у відрядженні. Повернуся за два тижні, – почула несподівану для себе новину, здивувалася: а чого це мати не в курсі?…

До Ганни Іванівни.

– Куди поїхав?

Секретарка тільки руками розвела.

– Максим Володимирович просив не турбувати його дзвінками…

Ох, щось тут не те… Тої ж миті знову набрала сина – поза зоною. Роззирнулася із підозрою.

– А Дора де?

– Звільнив… – приголомшила секретарка.

А чого це мати не в курсі?!

– І де ділася?

– Додому поїхала…

Ну, і чорти її забирай. Пригрозила секретарці: щоб за відсутності сина тут усе блищало… Гайнула до фонду. Август Закс тільки плечима знизав.

– Які відрядження? У фонду хоч і міжнародний статус, але справи в одному місці вирішуються…

– І не пояснив, куди збирається?

– Хіба ви не знаєте вашого сина? Тільки попередив, що буде за два тижні…

Ох, щось тут не те.

Пані Женя імпульсивно смикнулася – Вовку з Брюсселя, тата з багнетами на передній край… – хай шукають! Та незрозумілі тривожні передчуття відрубали дзвінки чоловікові, татові… Вперше за все життя мати не знала, де її єдина дитина і задля якої цілі потайки від усіх зникла з поля зору. А раптом йому так треба, а вона галасу наробить? «Ворожка!.. – згадала. – Та знає!» Уже під’їжджала до Костьольної, розуміла – не піде до Єви-Марії. Страшно. Не хоче знати правди… Часу довіриться. Чекатиме. Два тижні? Пролетять… А серце в сльози! Наче підвісили його за гачок – стікає, плачеться. Як два тижні витримати?!

До ночі протовклася на кухні: прислугу повиганяла, сама взялася посуд чистити – руки займала, усе намагалася розібратися: та чого ж раптом так безжально тривожно?! До мобільного – «поза зоною…»

Стала до вікна і так до ранку поглядом двір мела – сама-самісінька у розкішній, порожній, величезній хаті.

Зранку вже стояла на порозі Максових апартаментів.

– Не відгукнувся? – йшла вітальнею, у кути заглядала, наче там сховався.

– Ні, – хитнула головою Ганна Іванівна.

Пані Женя зміряла секретарку тьмяним поглядом, пополотніла – одна й та сама думка виїдала мозок: а як за два тижні Макс не повернеться?…

– Мені одразу ж… повідомте… Якщо раптом… – тільки й прошепотіла. Хитнулася.

Ганна Іванівна підхопила жінку, усадовила на обісцяний диван. Ох, і знайомий же їй цей погляд… Хіба то життя, як не знаєш, де твоя дитина є?… Чи жива?… Не життя, скніння в режимі хронічного подвигу. Серце цілодобово не спить, виглядає… Душа чорне-скорботне до себе тягне – вдягатися? А хтозна?! До Бога: знаєш?…

Обійняла пані Женю, притулила до себе:

– Максим Володимирович – дуже розважлива розумна молода людина. У халепу не втрапить… Нема чого тривожитися… Ви… тримайтеся.

Пані Женя, як мала дитина, розплакалася бурхливо.

– А як не повернеться?!

– І думати так не смійте! – операційна медсестра з двадцятирічним стажем взялася за скальпель, різала без жалю. – Максим Володимирович не з таких! Надто холодний розум, надто любить себе… Такі… не щезають. Неодмінно повернеться. От згадаєте потім мої слова.

Пані Женя глянула на секретарку зболіло.

– Вірю вам… – прошепотіла. – Зрозуміти б… Що сталося… – замовкла, насупилася зосереджено. – Дора не могла його спровокувати? – запитала довірливо. Бо ж дивно. То носився з калічкою, як з писаною торбою, то звільнив раптом, відправив назад до Сракожопівки. – Розпитати б, – додала.

– Неможливо, – спокійно збрехала секретарка. – Хтозна, де її шукати…

Дору доля теж у режим подвигу перевела, не спитала – хочеш? Сиділа на хиткому стільці у секретарчиній кухні на Троєщині, дивилася на Ганну Іванівну сполохано: що робити?…

– Вдома хто чекає? – обережно запитала секретарка, що вона замість ухопити дівча за руку та волочити до залізничного вокзалу, як наказав хазяїн, наздогнала Дору біля Бессарабки, коли та вискочила з Максових хоромів прожогом, бігла невідомо куди, і повезла до себе додому – відпочинь, схаменися, подумаємо…

«Ні», – хитнула головою Дора.

Опустила голівку, потяглася до блокнотика. «Мама у Португалії пропала. Тато собі Галю привів, а я заробити маю. Щоби маму знайти». Глянула на Ганну Іванівну розгублено. «А тут Данко», – дописала схвильовано.