Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

— А вчинив дуже просто! Впустив світло до хати.

Заплатили чоловікові за роботу три сотні, дали йому їсти й пити, просили, щоб залишився на цілий рік.

Минув рік, не пускають чоловіка далі йти:

— Майстре! Залишайтесь у нас! Тут вам буде добре! Їжте, пийте, скільки любо, грошей вам дамо досить.

Та чоловік уже зібрався і каже:

— Не можу у вас більше залишатися. Треба вчити розуму й інших. А до вас я ще повернуся.

Заплатили чоловікові, дали на дорогу поживу — ледве лантухи міг підняти від землі. І пішов собі далі.

Іде, іде й бачить: в одному селі жінка й дівчина тягнуть корову по драбині на стріху.

— Що ви чините? Чому корову тягнете на покрівлю?

— Ой, чоловіче добрий! Дивіться, яка зелена трава виросла на соломі! Ми хотіли б, щоб корова попаслася, тому й тягнемо її сюди! Шкода, щоб і травичка пропала марно.

Чоловік тільки головою покрутив:

— Ой, які ви немудрі! Не сердіться, що вам скажу! Корову нагору ви не витягнете, бо корова — не людина, щоб по драбині лізти.

Жінки подумали, подумали, а далі кажуть:

— Правду маєте, чоловіче! Та що нам чинити з травою зеленою?

— Я вам допоможу травицю зняти!

— Як?

— А так: вся трава впаде з даху на землю.

— Ой, який ви розумний! Ми такого ніколи не знали.

Взяв чоловік косу, направив, приставив до стріхи лазиво, вибрався на покрівлю, скосив траву.

— Ой, чоловіче добрий! Ми такого ніколи не знали, не виділи! — радіють жінки.

Заплатили чоловікові за роботу, дали їсти й пити. Хоче він іти від жінок собі далі, а вони просять його:

— Залишайтесь у нас! Ми маємо всього доста. Будете у нас жити, нас розуму вчити, дамо вам їсти й пити, ще й грошей.

Залишився чоловік на один рік. Рік минув, і він зібрався:

— Мушу йти далі. Треба інших людей вчити розуму.

Так чоловік поклав до кишені багато сотень і повернувся додому. А жінка за той час, коли вдома не було чоловіка, дечого навчилася, знала вже ґаздувати. Сусідка дала їй два гусячі яйця, а вона насадила гуску, вилізло двоє гусят. Коли чоловік прийшов додому, жінка йому каже:

— Чоловіче! За той час, доки ти блукав по світу, я вигодувала дві гуски.

— Невже?..

Дочекалися чоловік і жінка днини. Рано жінка встала, взяла на плечі кожуха, гуски під руки і понесла їх продавати.

— Ой так! Дивись, які гарні гуски!..

— Що просите, тітко, за гуску? — питають її.

— Я не знаю!..

— Та скільки просите?

— Не знаю…

Бачать купці, що жінка несповна розуму, і вже не підходять до неї. Та один вояк прислухався й каже:

— Тітко, я знаю, скільки коштує гуска. Тільки зараз не маю грошей. Дайте мені гуску і свого кожуха, щоб ви могли мене впізнати по ньому, коли прийду знову на торговицю.

— Добре, добре!.. — зраділа жінка. — Тут маєте кожуха!..

Прийшла весела жінка додому.

Питає її чоловік:

— Та чи ти продала гуски?

— Продала! Ще як добре продала!

— Та скільки тобі заплатили?

— Я дала гуски воякові. Він через тиждень принесе гроші.

— Та як ти його впізнаєш?

— Я впізнаю його по кожухові! Я дала йому кожуха. На торговиці мені ніхто нічого не давав. А потім прийшов вояк, ми з ним добре поторгувались, я йому передала гусей і кожуха, щоб могла впізнати, коли гроші принесе.

Чоловік очі витріщив на жінку. Бо в кишені кожуха були ті гроші, котрі він заробив.

— А бодай ти пропала! — плюнув.

Минув тиждень. Жінка прийшла на торговицю, дивиться за вояком, шукає свого кожуха. Та вояка ніде не видно.

— Та чи ти знайшла вояка?

— Ой, глядала його всюди, та ніде не знайшла. Та він прийде за тиждень.

Плюнув чоловік, подумав собі ще раз: «Важко з такою жінкою жити. Але на світі є і дурніші за мою жінку!» — потішався чоловік.

Та й казка уся! Оця минулася, нову би повідати…

Про дурних синів

Один коваль мав двох синів. Коли почув, що має прийти смерть, покликав їх до себе і сказав:

— Я, діти, буду помирати. Лишаю вам ковальське начиння, бо нічого більше не мав і не маю. Поділіться між собою чесно, аби по судах не тягались, чуєте?

— Чуємо, тату, чуємо…

Старий коваль сконав. Сини поховали його і почали ділитися. Все поділили так, що було добре. Біду мали тільки на ковадлі. Обзирали його довго і з усіх боків, але ніяк не могли розділити навпіл. Нарешті один із них сказав:

— Киньмо тото ковадло у Прут. Воно там розмокне, й легше буде його розділити.

— Най буде, брате, так, як кажеш, — погодився другий.

І кинули ковадло у річку. Потім щодня ходили та мацали, чи ще не розмокло. Як не повмирали, то, відай, ходять і тепер.

Шепелява Марія

Один багач із нашого села мав сина і доньку, що звалася Марія. Син як син, а донька… Зрідка вона виходила на вулицю, а на вечорницях і зовсім не з’являлася. І не тому, що дуже гонорилася, просто — шепелявила. Коли розкриє, було, рота, то парубки й дівчата повзають від реготу.

Звикли казати, що в багатої дівки горба не видно. Та це не зовсім так. Ади, минули вже роки, і Марії час був віддаватися, а старости до неї не приходили ні від заможних, ні від бідних.

Зажурилися старі. Цілими днями дивилися на свої набутки і плакали, плакали… Перестали плакати тоді, коли бідний парубок із сусіднього села, якого звали Гнатом, одного дня прислав старостів. Ото було радості у хаті багача!

Гнат також приїхав, та не зайшов до хати, а заліз у кукурудзу, що росла на городі.

Старости сказали «добридень», посідали на лаву і, відкашлявшись, почали своє:

— Ми, адіть, були на полюванні. Уздріли там дуже файну сарну і хотіли зловити її. Але вона, молода й швидка, почала тікати — лісами, полями, селами. Ми за нею, за нею, а вона — аж сюди. Виділи-сьме, забігла до вашої хати. Тому прийшли просити, аби ви нам віддали сарничку.

Щоб Марія щось не прошепелявила й не наробила сміху, мати поспішила:

– Іди, донько, принеси коновку води…

А Марія тільки того й ждала: вона теж боялася, аби її щось не запитали.

— Ну, як, мамо й тату, віддасте ту сарну нашому молодому мисливцеві? — провадили далі старости.

Мати відповіла:

— Донька зараз прийде. Най вона мені скаже, чи хоче йти із нашої хати.

Старости чекають. А дівчини нема