Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

— Оце оказія! — каже чоловік. — Ну що ж, панотче, іди собі з Богом! Та гляди вже, шануйся!

Пішов «чернець», а чоловік якось упорався з упряжкою, щоб їхать уже одним конем, і поїхав собі додому.

Через якийсь час трапилося тому чоловікові бути на ярмарку з своїм сином. Походивши по ярмарку, син прибіга до батька й гукає:

— Тату! Наш кінь, лисий, тут, на ярмарку!

— Де?!

— Та отам у ряду, — ідіть, я покажу.

— Та, може, то не наш? — перепитує чоловік.

— Та як би то не наш, — доводить син, — коли наш! Хіба я свого коня не пізнаю? І масті такої, і лисина така сама, і білі латки на передніх ногах. Наш!

Пішов чоловік. Глянув на коня, — справді, такий самісінький!.. Тоді він тільки свиснув стиха й промовив сам собі: «Еге-ге!.. Погана штука!..» Далі підійшов близенько та й шепче нишком коневі у саме вухо:

— Що, ваше преподобіє? Уже знов щось напрокудили?

Кому зозуля накувала

Було собі два чоловіки, Тарас і Кузьма. Жили вони сусідами. У кожного був гарний садок і город, і притулювались вони один до другого помежно. От якось по весні був ясний теплий день. Повиходили обидва сусіди у садок, бач, на теплиню, повештались по садочку і полягали під сонцем. Один ліг опукою та, щоб не гуляти, дме собі потроху в квітку на огірковій огудині, якраз попавшійся під ніс; йому заманулося дмухнути у саму середину квітки, що б воно вийшло з того?

Другий ліг навзнаки, позира собі геть у небо та гада, що прийде на толк; а далі давай лічити ластівок, що так собі й снують попід небесами — от-от черкне крилом хмару. Став чоловік гадати, як вона може літати так прудко і так ізвилисто, а не так, як ото ворона або галка — прямо та тихо?

Довго вони собі так лежали мовчки, не чуючи один одного, як де не взялася зозуля, прилетіла та й сіла на вербі, якраз на перетиці і почала кувати. От і є нова забавка! Зараз і той і другий запитав у зозулі:

— Зозуленько, зозуленько, скільки я літ житиму на світі?

Накувала зозуля аж п’ятдесят раз. Зраділи обидва, що так довго їм жити, і біжить мерщій кожен до сусіди похвалитись — а вони, бач, жили собі гарно, по-сусідськи сябрували, та й зустрілись на перетиці.

— Кузьмо, а Кузьмо! Чи чув, скільки мені зозуля накувала?

— Та чув! — озвався Тарас. — Та то вона не тобі, то вона мені кувала.

— Ні, мені, Кузьмо!

Почали споритись, а далі пішли до отамана, щоб розсудив їх. Зібрав отаман громаду і почав розпитуватись: де сиділа зозуля, і кому кувала, і чия то верба, що зозуля сиділа? До півверби кожен був хазяїн. Давай міряти гілля — і гілля рівне, якраз порівну наобіруч!

Давай копати вербу, викопали, поміряли коріння — і коріння порівну! Як його розсудити? От отаман і каже:

— Тепер кати вас розберуть, кому зозуля кувала! Ідіть до пана сотника — хіба він вас розбере.

Пішли до пана сотника. От сотник вислухав наперед Кузьму, і взяв у його карбованець за свій суд, і поклав на стіл; а далі вислухав Тараса, взяв карбованець і каже:

— От бач, Кузьмо, і ти, Тарасе, зозуля не тобі, не йому кувала, а мені. Ідіть собі з Богом та не сваріться.

— Бач, — каже Кузьма, — як пан сотник розібрав діло!

— Еге, на те він і пан сотник, що розумніший нас з тобою і отамана з громадою.

На світі є і дурніші за мою жінку…

За сімома горами, за сімома ріками жив собі один багатий чоловік. Одного разу його жінка набрала повні жмені грошей і пішла до крамниці.

— Дайте мені щось за ці гроші!..

— Та що вам дати? Борошна, цукру, солі?

— Дайте будь-що, тільки дайте!

— Я не знаю, що вам дати…

Залишила жінка гроші й нічого не принесла.

Так чоловік бідував з дурною жінкою, що вже йому й надокучило. А коли вже не знав, що чинити, далі терпіти не міг, зібрався в світ. Думає собі: «Піду, куди очі мене поведуть. Може, без мене жінка і нарозумиться!» І пішов.

Іде і дивиться: стоїть на межі високий дуб, а коло дуба два чоловіки сперечаються. Не можуть ніяк поділитися, кому з них має належати дерево. Далі зрубали дуба, поклали на воза, запрягли до ярем волів так, щоб рушати в два протилежні боки.

— Що ви, люди чесні, робите? — питає чоловік.

— Хочемо розірвати дуба на дві частини. Скільки собі урвемо, стільки буде нашого, бо інакше поділитися не можемо.

Женуть чоловіки волів. Б’ють худобу, мучать. Та воли однаково міцні, воза з місця рушити не можуть.

Приступив чоловік ближче й каже:

— Людове чесні! Не мордуйте даремно худобу! Такої звірини на світі нема, щоб розірвала товсте дерево! Вам треба не так домовитися. Коли самі не знаєте, я вас поділю.

— Ой, чоловіче добрий, поділіть нас, ми вам добре заплатимо.

Чоловік згодився. Він поміряв довжину і товщину дуба, розрубав на дві частини. Але той, якому дістався товстіший і коротший кругляк, був незадоволений. Чоловік розповів, чому одна частина дерева коротша, друга довша, тоді ті, що не могли самі поділитися, все зрозуміли і вже дякували за добру дільбу.

— Ви нас так добре поділили. Що вам дати за вашу роботу? — питають чоловіка.

— Дайте мені три сотні! Я вас ще чогось навчу!

— Най буде! Залишайтесь у нас, ми маємо всього досить, вам буде добре.

Чоловік залишився. Пробув один рік, збирається в дорогу далі.

— Залишайтесь у нас, ми вам добре заплатимо за службу! — просять чоловіка знову.

— Не можу! Я мушу йти далі, щоб інших навчити розуму.

Йде, йде і бачить: стоїть дуже красна хата, а в хаті багато людей. Та вона без вікон. Жінки з хати вибігають з кошиками, з відрами, ситами і решетами надвір, а потім поспішають знову до хати.

Чоловік вклонився:

— Добрий день!

— Доброго здоров’я!

— Що ви, жіночки, чините?

— Носимо світло до хати!

— Як носите?

— Набираємо надворі, носимо до темної кімнати, та однаково в хаті темно.

— Добре! Я вам допоможу! Зараз буде світло в хаті.

— Ой, вчиніть світло, ми вам добре заплатимо! У нас гроші є! Ще і їсти, пити дамо вам.

Чоловік був добрий майстер. Він прорубав у хаті вікна, і відразу стало видно.

Жінки такі раді, що аж цілують майстра, дивуються:

— Ой,