Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

– Іди, жінко, глянь, де вона поділася, — мовив багатій.

Мати вийшла. Прийшла до криниці, а її Марія сидить на цямрині та заливається сльозами.

— Чого ти, доню, плачеш?

— Та я плачу, бо, ади, віддамшя, і в мене буде дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І що я тоді вдію? Так мені шаль, так мені шаль!..

Почувши ці слова, мати й собі почала ревіти.

А багач сидів із старостами в хаті. Мовчали вони — то мовчав і він. Нарешті сказав синові:

— Ану піди до криниці ти: що вони — потопилися?

Пішов син і видить, що коло цямриння мати з донькою ревуть, як перед кінцем світу.

— Чого ви плачете? — спитав.

Марія відповіла:

— Та я плачу, бо, ади, віддамшя, і в мене буде дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. Що я тоді вдію? Так мені шаль, так мені шаль!..

Як почув брат про такі жалі, обняв сестру й маму і заревів ще дужче від них.

А багач собі сидів із старостами. Мовчали вони, то мовчав і він. Нарешті встав і каже:

— Посидьте трохи, люди добрі, а я піду глянути, чи вони там, часом, не обкопують криницю, аби її принести до хати.

Пішов багач і видить: жінка, донька і син обнялися і так гірко ревуть, ніби їм гроші за то платять.

— Чого плачете? — спитав.

— Та я плачу, таточку, бо, ади, віддамшя, і в мене буде дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І що, скашете, не шаль? Так шаль, таточку, так шаль! Що я маю робити?

Багач не міг байдуже дослухати. Заревів разом з ними, аж листя на деревах зашелестіло.

А старости сиділи самі в хаті. Чекали, чекали, а потім подумали, що багачі збиткуються з них, бо сватають їх доню за бідного парубка. Пішли до криниці. Там обнялися з усіма й ревуть, як воли!

— Чого ви плачете? — спитав Гнат, що вийшов з кукурудзи.

Марія відказує:

— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя за тебе, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І що тоді буде? Так шаль, так шаль!..

Гнат посміхнувся і щось довго думав. А потім сказав:

— Я піду по світу. Як здибаю дурнішу від тебе, то, бігме, вернуся і ще раз пришлю старостів.

Минули роки. Шепелява Марія зістарілася і посивіла, а Гнат не приходив більше сватати.

На дурнях світ стоїть

Був батько і мав двох дітей: доньку і сина — Марисю й Івана. Зібрався той Івась йти в поле косити. Насипала йому мати обід, він сів і каже до сестри:

— Йди-но мені води принеси, заким я пообідаю.

Взяла вона збанок і йде по воду. Стрічає по дорозі хлопця, та й каже він до неї:

— Добрий день, Марусю. Знаєш що, я йду до войська на три роки. А як я вернуся з войська, я на тобі оженюся. І ти будеш мати хлопця, і він умре.

А то він таке придумав, пожартувати хотів.

А Марися учепилася єму за шию, давай плакати. Плаче й плаче, що буде мати сина, і той умре.

А брат в хатині чекає — нема води… І каже:

— Мамо, йдіть за нею, бо вона десь пропала.

Стара виходить на село, дивиться: сидить Марися та плаче. Питається, що ся стало. Та й та розказала. Як мама то вчула, то й собі вчепилася того хлопця з другого боку і плаче. Вже обидві плачуть. Каже син вже татові:

— Тату, йдіть подивіться, може, утопилася…

Виходить тато на село, дивиться, стоїть той парубок, а ті обі вчепилися єго з обох сторін та й плачуть. Приходить до них старий і питається:

— Чого ви плачете?

Розказали вони єму ту байку, що той парубок видумав. Старий вчув, і собі учепився за шию та й плаче. Іван чекає в хаті — нема нікого. Виходить на село, дивиться, стоять усі троє і плачуть. Спитався він їх, чого плачуть. Марися розказала тото все. І як учув він то, то сказав:

— Відрікаюся я від усього. Іду в світ, може, здиблю ще трьох таких дурних, як ви.

Пішов до хати, взяв буханець хліба в торбу, палицю в руки, перехрестився і пішов у світ шукати таких трьох дурних — доти буде ходити, поки не знайде. Далеко він зайшов. Приходить до одного села, дивиться, у дворі купа людей стоїть і хотять вола витягти на хату. Він прийшов і дивиться на то. А той господар сніпками хату накрив, і хата поросла житом. То вони хотіли вола витягти на тоту хату, щоби він то жито з’їв. А він каже до них:

— Люди, що ви робите? Я вам пораджу. Ви витягнете вола, він проломить дах, впаде і заб’ється. Візьміть краще серпа, вижніть то жито і дайте до хліва волові їсти.

Господар так і зробив. І взяли того Івана до хати, дали єму їсти й пити, ще й пару ґрейцарів на дорогу за хорошу пораду.

Іван зібрався і дальше пішов дурних шукати. Іде він через ліс. Бачить, хатина стоїть, але без вікон. А навколо тої хатини бігає баба з решетом і хоче злапати в решето сонце і занести до хати. Він приходить до неї і каже:

— Бабуню, що ви робите?

А вона відповідає:

— Йой, синочку, не маю сонця в хаті, хочу сонечко злапати і до хати занести.

Іван каже до неї:

— Я вам пораджу. Ви сонця не злапаєте, а я вам поможу і занесу вам сонце до хати.

— Ну то як ти мені таке зробиш, то я тобі дам торбу грошей, — відповіла баба.

Запитався Іван баби, чи далеко село, та й побіг до него. Прибіг в село, зайшов до якогось господаря, та й позичив у него пилку, долото, сокиру. Взяв усе того, та й вернувся до баби. Вирізав їй вікно, вже й сонце є у хатинці. І сказав Іван бабі, щоб купила скло, привела скляра, і він їй вставить вікно. Баба втішилася, що вже має сонце у хатинці, красно єму подякувала і дала повну торбу грошей. Він пішов у село, віддав інструменти, далі рушив у дорогу, третього дурного шукати. Йшов він, йшов і прийшов на ніч до одного господаря переночувати. Ті господарі радо прийняли єго, тішаться єму, називають «зятьом», пригощають ковбасами та шинками. Та й питається він їх, де ж їхня дівчина. А вони дітей не мали, ті старі, а мали великий маєток,