Читати книгу - "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"

«Розумієш, коли мені хріново, — пояснював він, — я не можу навернутися ні до чого. Тоді беру і починаю пошепки, сам собі, проказувати латинські назви кожного виду. Десь на другій сотні потрапляю в цілковиту ейфорію. І при цьому — жодного бодуна на ранок, прикинь!» Отже, до цих верховин духовної майстерності я так і не доріс, запам’ятавши, однак, деякі цікаві подробиці з життя братів… гм, наших менших.

Зокрема, про їхні шлюбні звичаї. Коли настає пора любові — а вона рано чи пізно таки настає, — павучок-самець ловить муху, проте не їсть її сам, а йде до самки. Самка зустрічає кавалера доволі вороже: їй під той час неймовірно хочеться їсти, а не кохатися. Тоді наш кмітливий павучок підсовує їй упольовану муху, а сам, користуючись нагодою, залазить на самку і запліднює її. От і вся любов. Інший вид павуків провадить шлюбний ритуал інакше: наближаючись до кровожерної самки, павучок починає… танцювати. Танцює довго, коло за колом виписуючи химерні па й піруети аж до тієї жаданої миті, коли в самки замакітриться в голові і, цілковито заворожена пластикою павучого танцю, вона перестане розрізняти грішне й праведне та дозволить себе запліднити.

— Висновки ти можеш зробити сам, — пояснював Костик, — ми нічим від них не відрізняємось. Еволюція користується набором одних і тих самих прийомів. Тому ми складаємо сонети, співаємо пісень, танцюємо, вправляємось у дотепності і водимо коханих до ресторану. Ми веземо їх до засніжених Карпат або на сонячне узбережжя Криму, водимо дивитися фільми і розповідаємо про високу духовність Середньовіччя з однією-єдиною метою: заворожити і запліднити самку. Вони ж відповідають нам тим самим. Вони — зваблюють. Власне, ані самі ми, ані наші індивідуальні смаки й переваговіддання — ось ти любиш брюнеток, а я блондинок, тільки не кажи про це моїй дружині, — отже, всі наші схильності й уподобання взагалі ні до чого. Це — підступ волі до життя, пастка. Бо воля до життя — це воля до самовідтворення. І їй абсолютно байдуже, кого дурити — тебе, мене чи польового тарантула. Саме життя, безмежне в своїй анонімності, влаштовує ці перманентні любовні драми, кабаре злягань і шоу коїтусів. Це воно прописує мізансцени для подвигів самопожертви в ім’я коханої Панни, організовуючи самостримування задля накопичення вітальної сили, любовні записки під партою — задля успішного просування сходинками природного добору. Ми всього-на-всього інструменти жадоби життя до самого себе, до трансляції себе все далі й далі в історичному часі. В ідеалі цей життєвий порив хоче заповнити собою і своїми покірними знаряддями — від бактерій до павучків, від павучків до нас із тобою — цілу вічність.

2

Ми сперечалися. Я переконував друга в тому, що задля елементарного самовідтворення життя не потребувало би такого ускладнення, яким є любов і створена нею культура. Воно цілком успішно могло би винайти й застосувати інші, не такі затратні способи репродукції біологічного виду. Натомість ми бачимо: замість того щоби транслювати себе в незліченних поколіннях нащадків, життя Ромео і Джульєтти уривається в розквіті репродуктивного віку. Воно — гине. Від любові. Любов є містичною за визначенням; вона відкриває приспані і заблоковані чакри, вона створює шедеври мистецтва, вона — вбиває закоханих, замість того щоб забезпечити їм тривале довголіття і серії оргазматичних спазмів. На додаток, любов не конче мусить бути виключно статевою любов’ю: ще Платон проводив розрізнення між Афродітою Пандемос (Всенародною) і Афродітою Уранією (Небесною). Перша з них досяжна кожній пересічній людині, і тут ти маєш рацію, вдаючись до аналогій з розмноженням павуків, бо це дійсно трансляція життя-як-воно-є у далечінь віків і не більше. Але друга породжує релігії і мистецькі твори, культ і культуру. Тому ми можемо говорити, як мінімум, уже про дві любові — не зовсім приязно налаштовані одна до одної. Якраз створення мистецьких творів неможливе без любові або, як говорив Барт, без неврозу. У випадку з ремісниками чи графоманами ми негайно помічаємо у їхніх виробах оцю засадничу відсутність найголовнішого — містичного, невротичного, любовного, називай як хочеш, — начала. Ті вироби створені на продаж — або ж є виявами патології, тобто від початку були спонукувані до буття іншими, ніж любов, мотиваціями. Вони зроблені не з любові, власне: зроблені, а не народжені. І тому — бездушні, неживі.

— Ти романтик, поет і ідеаліст, — поблажливо відмахувався Костик. — А я біолог. І бачу, що павучі танці нічим не поступаються людським вальсам.

— Ні, зачекай, — не погоджувався я, — от кого, приміром, хотів звабити Данте, створюючи «Божественну комедію», якщо його кохана, Беатріче Портінарі, на той час уже померла?

— Не знаю. Може, він був некрофілом.

— Він не був некрофілом! До того ж, мав законну дружину, з якою успішно міг задовольняти потребу твого так званого життя у самовідтворенні. А проте Данте підносить образ своєї Небесної Коханої на немислиму височінь, ставлячи її поруч із Пресвятою Дівою Марією, наділяючи її атрибутами космічної сили, що бере участь у процесі спасіння світу! І після цього ти всерйоз вважаєш, що отакого запаморочливого освідчення, вкладеного в різьблені терцини, потребувала примітивна павуча хіть до запліднення?

— Ти говориш про сублімацію, — скрушно хитав головою Костик. — А сублімація і любов — різні речі. Любов — замаскований статевий потяг, наслідок діяльності гормонів. Данте не міг задовольнити свій статевий потяг з власною дружиною, а німфетки Беатріче вже не було на цій грішній землі. Гормони створили «Божественну комедію»! «Гормональна комедія», ось її справжнє ім’я. І всієї твоєї любові також.

— Чи ж можлива сублімація без любові, без ідеального почуття? Хто або що може примусити людину до радикального самообмеження ґрунтовних фізичних потреб, коли немає почуття? Хто або що примушував мільйони ченців і черниць зрікатися статевої насолоди задля містичної, позагормональної любові до Христа або до Діви Марії? Якби вони не любили направду, вони радше померли б, ніж зважилися на такий крок, як обітниця довічної чистоти! Костику, це ти помиляєшся, бо не розрізняєш хіть і любов, а це так само різні речі. Пам’ятаєш, коли загинув Віктор Цой, скільки юних дівчат покінчили життя самогубством услід? Чому? Тому що вони були реально закохані в Цоя! І не уявляли подальшого життя — отого твого життя — без нього. Хоча жодна з них не була дружиною Цоя і, може, бачила його тільки на фотографіях або в кіно. «Кіно», власне. Якби тут було задіяне твоє павуче, зациклене на самовідтворенні «життя», воно примусило би їх вчинити інакше. Скажімо, повиходити заміж за корейців, схожих на Цоя, понароджувати синів і поназивати їх Вікторами. А