Читати книгу - "Quo vadis"

А золотоволоса Евніка, почувши те, зблідла вмить як полотно і, дивлячись переляканими очима на Вініція, здавалося, не дихаючи, чекала на його відповідь.

Але він раптом підхопився і, стиснувши руками скроні, заговорив швидко, як змучена хворобою людина, не бажаючи слухати нічого:

– Ні!., ні!.. Нічого мені про неї! Нічого мені про інших… Дякую тобі, але не хочу! І йду шукати тієї по місту. Накажи мені дати галльського плаща з відлогою. Піду за Тибр. Якби хоч Урса мені зустріти!..

І вийшов поспіхом. Петроній же, бачачи, що той справді не може всидіти на місці, не намагався його зупинити. Сприймаючи, одначе, відмову Вініція за тимчасову нехіть до кожної жінки, що не була Лігією, і не бажаючи, щоб великодушність його зійшла нанівець, звертаючись до рабині, сказав:

– Евніко, викупаєшся, намастиш тіло та приберешся і підеш у дім Вініція.

Але вона впала перед ним навколішки та зі складеними руками почала його благати, щоб він не гнав її з дому. Вона не піде до Вініція й воліє тут носити дрова до гіпокаустерію, ніж там бути першою зі служанок. Вона не хоче! Не може! І блага його, аби зглянувся над нею. Нехай накаже її сікти щоденно, тільки б не відсилав із дому.

І, тремтячи як листок од боязні та хвилювання, простягала до нього руки, він же слухав її зі здивуванням. Рабиня, що сміє відпрошуватися від виконання наказу, що говорить: «Не хочу і не можу!» – це було чимось таким нечуваним у Римі, що Петроній наразі не вірив своїм вухам. Урешті нахмурив брови. Був він занадто витонченим, аби бути жорстоким. Рабам його, особливо в дні розпусти, значно вільніше було, ніж іншим, за умови, що вони зразково виконували обов'язки й волю володаря шанували нарівні з божою. В разі порушення тих двох правил рабами умів, одначе, не скупитися на покарання, яким зазвичай ті підлягали. А крім того, він не терпів усіляких перепон і всього, що заважало спокою, отож, подивившись хвилину на ту, що стояла навколішках, сказав:

– Погукай мені Тейрезія й повернешся сюди разом з ним.

Евніка підвелася, тремтяча, зі сльозами в очах, і вийшла, невдовзі ж повернулася з доглядачем атрію критянином Тейрезієм.

– Візьмеш Евніку, – сказав йому Петроній, – і даси їй двадцять п'ять різок, але так, аби не зіпсувати шкіру.

Сказавши те, пішов до бібліотеки і, сівши за стіл із рожевого мармуру, почав працювати над своїм «Бенкетом Тримальхіона».

Але втеча Лігії та хвороба маленької Августи надто відволікали його від думки, так що не міг довго працювати. Особливо хвороба ця була важливим випадком. Петронію спало на думку, що коли імператор повірить, що Лігія навела чари на маленьку Августу, то відповідальність може впасти й на нього, адже на його прохання привели дівчину до палацу. Вважав, одначе, що при першому ж побаченні з імператором зуміє в який-небудь спосіб пояснити йому недоречність такого припущення, дещо розраховував на певну прихильність, яку мала до нього Поппея, приховуючи її, щоправда, старанно, але не так старанно, щоб він не міг її вгадати. За хвилину теж стенув плечима на свої побоювання й вирішив іти до триклінію, щоби підкріпитись, а затим звеліти нести себе до палацу, потім на Марсове поле, а потім до Хрисотеміди.

Але по дорозі до триклінію, при вході до коридору, призначеного для челяді, вздрів раптом струнку постать Евніки під стіною серед інших рабів і, згадавши, що не дав Тейрезію іншого наказу, окрім як висікти її, нахмурив знову брови й почав шукати його очима. Не помітивши його, одначе, між слуг, звернувся до Евніки:

– Чи висікли тебе?

А вона вдруге кинулася до його ніг, притислася до країв його тоги, відповіла:

– О, так, володарю! Висікли! О, так, володарю!..

В голосі її бриніла ніби радість і вдячність. Очевидно, вважала, що покарання замінило їй вигнання з дому і що тепер може залишитися. Петронія, що зрозумів це, здивував той пристрасний опір рабині, але надто був досвідченим знавцем людської натури, аби не здогадатися: хіба що любов могла бути приводом такого опору.

– Чи маєш коханця в цьому домі? – запитав.

А вона враз підвела на нього свої блакитні очі, повні сліз, і відповіла так тихо, що ледве можна було почути:

– Так, володарю!..

І з тими очима, з відкинутим назад золотавим волоссям, зі страхом і сподіванням на обличчі була така прекрасна, дивилася на нього так благально, що Петроній як філософ сам оголосив могутність любові, а як естет шанував усяку красу, відчув до неї щось на зразок жалості.

– Котрий із них є твоїм коханцем? – запитав, хитнувши головою в бік рабів.

Але на те запитання не було відповіді, тільки Евніка схилила обличчя аж до його стоп і лишилася нерухомою. Петроній обвів поглядом рабів, між якими були красиві й ставні юнаки, та з жодного обличчя не міг нічого вичитати, а натомість усі мали якісь дивні усміхи; потім подивився ще на Евніку, що лежала біля його ніг, і пішов мовчки до триклінію.

Підкріпившись, наказав нести себе до палацу, а потім до Хрисотеміди, в якої і пробув до пізньої ночі. Але, повернувшись, наказав прикликати до себе Тейрезія.

– Чи Евніку висікли? – спитав його.

– Так, володарю. Не дозволили тільки зіпсувати шкіру.

– Хіба не давав я щодо неї іншого наказу?

– Ні, володарю, – відповів занепокоєно доглядач атрію.

– Це добре. Хто з рабів є її коханцем?

– Ніхто, володарю.

– Що про неї знаєш?

Тейрезій почав говорити дещо непевним голосом:

– Евніка ніколи не покидає вночі кубікулу, в якім спить зі старою Акризіоною та Іфідою; ніколи після твоєї купелі, володарю, не залишається в лазні… Інші рабині сміються з неї та називають її Діаною.

– Досить, – мовив Петроній. – Мій родич, Вініцій, якому я сьогодні вранці подарував Евніку, не прийняв її, отже, вона залишається вдома. Можеш іти.

– Чи можна мені ще сказати про Евніку, володарю?

– Я велів тобі говорити все, що знаєш.

– Уся фамілія говорить, володарю, про втечу дівчини, котра мала замешкати в домі шляхетного Вініція. Після того як ти пішов, Евніка прийшла до мене й розповіла мені, що знає чоловіка, який зуміє втікачку відшукати.

– Он як! – сказав Петроній. – Що то за чоловік?

– Не знаю його, володарю, гадаю, одначе, що мушу тобі це повідомити.

– Добре. Нехай цей чоловік чекає завтра в моїм домі