Читати книгу - "Месопотамія"

Юра ховався тут третю добу. Як чоловік навчений, він відразу завів необхідні знайомства — телефонував від лікаря, брав, не повертаючи, посуд у сестричок, мінявся з хворими тютюном. Нагадувало трішки дембель. Або першу його відсидку, коли сиділося легко й ненав'язливо.

Рік узагалі не задався. Студію, яку він щойно відремонтував і запустив, уклавши в неї все, що мав, обібрали. Юра не вигадав нічого кращого, як влізти в борги. Позичив у Чорного двадцятку. Чорний сказав: не хвилюйся, працюй, потім віддаси. Запустив усе по новій. Минуло кілька місяців. Потрібно було віддавати борг. Але віддавати не було з чого. Чорний довго про себе нагадував. Жартував по телефону. Потім пару разів прийшов на студію. Питав про страхування, протипожежний захист. Цікавився справами сім'ї. Сім'ї в Юри не було: з дружиною розлучився, донька виросла й жила в Канаді. Зі старим не спілкувався років десять. До того років десять хотів його прирізати. Про що тут говорити. Життя в рок-н-ролі передбачає ненависть і прокляття. А Юра в рок-н-ролі був років сто. Одне слово, коли Чорний почав надсилати порожні есемеси, Юра запив. А коли його виводили, тоді й дізнався, як говорять на телебаченні, про страшний діагноз. Ну, як страшний, думав він, стоячи на порозі поліклініки, з білим парадним піджаком в одній руці й конвертом з іще вологими плівками в іншій, як страшний — буває гірше. Іноді людина народжується без голосу. А іноді з таким голосом, що краще б його ніхто не чув. Іноді людям відрізають зайві частини тіла, іноді ці зайві частини в них виростають. Не зрозуміло, що краще. Принаймні, я не ходжу під себе. Ладно, — сказав сам собі, — не сси, все буде добре. Перехопив у когось сигарету, пішов здаватися в диспансер просто в білому піджаку. Пройшов санпропускник, познайомився з персоналом, вибив місце в хорошій палаті — усього на три ліжка. У палаті лежав молодий. Поруч із ним валялись футбольні газети. На сусідньому ліжку хтось тихо, проте впевнено доходив. Чисто, прибрано, може бути, — подумав Юра й вирішив залишитись. Відразу заприятелював із лікарем, підкотився до сестрички, перекурив із контингентом коло порожнього фонтана. Вимкнув мобільний. Від лікаря зателефонував кільком друзям. Пояснив, де він, що принести, про що мовчати. Друзі потім приходили й стояли під вікнами. Усередину заходити боялись.

— Ну да, стрес, — говорив він першого вечора молодому, якому в сутінках ставало особливо печально, і він починав скаржитись Юрі на долю. — Стрес — це коли ти граєш на електрогітарі, а в залі немає електрики. Звикли ми на все скаржитись, розслабились, почали здавати. Навіть не знаємо, з чого насправді складаються наші внутрішні органи. А дістанешся до них — там таке зло, що й не знаєш, чи справді треба його лікувати. Ще вилікуєш, чого доброго.

Уночі за ним зайшла сестричка, Алла. Викликала в коридор, довго шепотіла при місячному світлі. Лишила номер свого телефону, побігла додому. Юра повернувся до палати, дістав мобільник. Згадав про Чорного, заховав. Лежав, замріяно дивлячись за вікно. Нормально, думав, пересиджу місяць, далі буде видно. Лікарні він любив — у лікарнях було чисто. Удома в нього так чисто ніколи не бувало. За останні років двадцять він лежав із двома ножовими пораненнями, з опіком, з нирками, з різними запаленнями. Уже не говорячи про наркологію. Тому жодної паніки не відчував: ще одна цеглина в стіну, думав, ще один труп у ріку. Трішки давив вік, дещо трясло після останніх ранкових крапельниць, легко накочувався сон, змішуючи запахи листя й казенних простирадл. На сусідньому ліжку лежав доходяга. Дихання його уповільнювалось, ніби ріка в низині. Мав ще два дні життя, купу часу, купу смутку.

Це було першої ночі, а за три дні, щойно мерця винесли й постіль за ним перестелили, до палати підселили новенького. Шо за фізрук? — подумав Юра, розглядаючи щойно прибулого. Був це чоловік у літах, і одяг теж мав давній, хоч і акуратно ношений та ремонтований. Носив бавовняний запрано-блакитного кольору спортивний костюм із білими тонкими лампасами. Святково зблискували гостроносі лаковані черевики. А проте справляв приємне враження. Можливо, доброю губатою посмішкою, можливо, великим клоунським носом, а можливо, що й рештками волосся, хвацько перечесаними через вижовклий череп. У руках тримав два роздуті пакети Г'юґоБосс. Пакети запхав під ліжко, розгледівся, з ходу визначив, хто тут за головного. Кивнув молодому, підсів на ліжко до Юри, змовницьки кивнув у бік Санька, мовляв, що, заябує напарник? Юра дипломатично відклав «Національну географію», показуючи: давай, говори, як маєш що. Новенький назвався Валерою й говорив, зазираючи Юрі просто в обличчя, аби нічого з того, що він говорить, не лишилось поза увагою. Очі в нього були під колір костюма — такі ж запрані, такі ж блакитні. Постійно сльозились, ніби він на щось скаржився.

— Як тут? — запитав. — Жити можна?

— Можна, — відповів Юра. — Якщо недовго.

— Довго й не треба, — погодився з ним Валера. — Довго лікують лише психів — їм на роботу не треба. Я все життя з психами, — раптом признався Валера. — Я в цирку працюю, — пояснив.

— Клоуном? — чомусь одразу запитав Юра.

— Ні, — не образився той, — завгоспом.

І, повернувшись на своє ліжко, тут-таки взявся переповідати історію життя. А було воно в нього, ясна річ, сповнене пригод і небезпек. Юра ще подумав, що люди з такими широкими та беззахисними посмішками зазвичай і потрапляють до найбільш глибоких кар'єрних ям. Вони дивляться на світ настільки широко розплющеними очима, що просто не бачать, куди йдуть. Валера оповідав про солодкий і таємничий світ циркового ремесла, про строгі порядки й суворі звичаї, древні ритуали та внутрішньоцехову ієрархію. Кидався датами, цитував поетів, згадував імена артистів і дресированих тигрів, ділився способами страховки. Говорив більше до Юри, проте молодий слухав уважніше. Можливо, любив цирк, можливо, просто тішився, що на сусідньому з ним ліжку лежить не труп. Юра неуважно кивав у відповідь, підтакував чи заперечливо хитав головою, коли завгосп закликав його у свідки, але незабаром закрився географічним журналом, намагаючись зосередитись на тваринах і птахах Месопотамії. Доки він говоритиме? — думав. — Розповідає вже годину, а мова все ще йде про його вступні іспити. Скільки ж у нього історій? — нервував. Валера натомість згадував сонячні дні й фіолетові ночі, яскраві програми й гарячих жінок 60-х, котрі любили цирк так, як жоден християнин не любить свою церкву.