Читати книгу - "Біографія випадкового чуда"

— Бос, вона той… дура просто…

— Ні, почекай, — сказав бос, — нехай договорить.

— Розумієте, — лопотіла Лєна, з переляку майже не вимовляючи голосних звуків, — людина перебуває у трьох видах взаємостосунків: перший — із рівним собі, з іншою людиною наприклад, другий — із вищим за себе, наприклад із Богом, ну, і третій — із нижчим за себе, наприклад нічийним собакою. Я вважаю, що ці три взаємостосунки повинні бути рівноцінні. Людина повинна ставитися до собаки так само, як до рідної людини, навіть більше, так само, як до Бога. Коли у місті група людей з офіційного дозволу вбиває за ніч сотні собак, а потім скидає їхні трупи на сміттєзвалищі, то я вважаю, що тоді так само вбивають і викидають на сміття Бога.

— Бос, у неї криша поїхала, — знову втрутився ревний охоронець.

Монах поринув у роздуми. Протягом цього часу Лєна встигла сім разів прокрутити в голові те, що пам’ятала від «Отче наш». Монах встав, підійшов до вікна і так, дивлячись у нього, сказав:

— Я з тобою незгодний. І я не люблю собак.

— Але тут не йдеться про любов! — палко вигукнула Лєна. — Я можу багато що не любити, але це не означає, що тоді я маю право те, що не люблю, вбивати!

Монах витримав паузу, яка мала би означати: «Прикуси язик і ніколи більше мене не перебивай», — а тоді спокійно продовжив:

— Я не люблю собак. Але саме тому допоможу тобі. Бо я так думаю: як вбиваєш собаку — ти сам собака. Як вбиваєш таргана — ти сам тарган.

Лєна хотіла відповісти, що за такою логікою виходить: «Убиваєш людину — то ти людина». Але промовчала. І, скоріш за все, правильно зробила.

Що говорилося потім і чи говорилося взагалі, невідомо. Сама Лєна, до слова, навіть сам факт зустрічі з Монахом завжди заперечувала. Казала, що кримінал незалежно від неї втрутився у справу охорони тварин від людей. Мовляв, гицлі постріляли собак на одному з Монахових базарів і не прибрали трупи. Тоді Монах дуже розлютився і навів порядок так, як він це розумів.

Гицлів викрали з їхніх домів посеред ночі і кілька днів тримали невідомо де підвішеними за ноги. Потім вони щасливо повернулися додому вже іншими людьми. Миттєво змінили вид діяльності, перекваліфікувавшись на сантехніків. Один із них навіть подав на місто до суду за те, що багато років був змушений займатися вбивством тварин, і тепер йому мусять компенсувати моральну шкоду. Він вимагав навіть безкоштовний курс психотерапії, спати ночами не може. Суд цей чоловік, звичайно, програв.

Міське житлово-комунальне господарство ще деякий час намагалося найняти на звільнені посади нових працівників, але ніхто не зголосився. Голова ЖКГ раптово пішов у відставку, і його місце зайняла жіночка, яка в минулому керувала озелененням міських парків, газонів і клумб. Вона відразу знайшла приміщення і стартові кошти на відкриття давно обіцяного притулку для тварин. Волонтери ж знайшлися самі собою.

Рух на захист будь-чого дуже швидко обростає прихильниками, казала пізніше Лєна. Люди за природою люблять гуртуватися навколо доброї справи, хоч би якою безнадійною вона була.

Заради справедливості треба сказати, що притулок мало чим допоміг, і кількість бездомних тварин із його відкриттям не почала танути на очах. Собаки й коти далі порпалися в міських сміттярках, люди, підставляючи свої животи для укольчиків проти сказу, далі їх не любили, а комуністична партія на наступних виборах знову пройшла до українського парламенту.

Лєну це не засмучувало, вона незмінно повторювала, що у безнадійній боротьбі головні ті, що борються, бо вони не дають часові зробити із себе чудовиськ. Боротьбу виграти неможливо, але можна виграти себе.

Коли Лєні нарешті видали обидва її паспорти, український і закордонний, вона виписалася з університетського гуртожитку, в якому довше жити й так не мала права, попрощалася з батьками, які, на диво, сприйняли ідею доньки податися у світи доволі спокійно, і купила квиток на автобус «Сан-Франциско — Братислава», який був найдешевшим і найпростішим способом перетнути кордон України з рештою Європи. Звідти Лєна планувала рушати далі. Варіантів було багато, і майбутнє, яке за ними ховалося, лякало і приваблювало водночас.

Квиток коштував 150 гривень. Відправлення о 18:15 з головного автобусного вокзалу. Наступного дня зранку цей автобус уже мав бути в Братиславі. Лєна тричі записала у щоденниках одне і те ж речення: «Я не тікаю, я просто хочу побачити світ». Чому їй було важливо написати це речення три рази, невідомо.

Але достовірно відомо, що на автобус «Сан-Франциско — Братислава», який із десятихвилинним запізненням таки виїхав із головного автовокзалу, Лєна не сіла. І вона не перетнула на ньому міждержавний кордон, що пізніше письмово підтвердили працівники прикордонної служби України.

Бо ось що сталося.

У день від’їзду Лєна провела на центральній площі Сан-Франциско прощальну собачу акцію. Народу було мало. Чесно кажучи, його взагалі не було. Йшов дощ зі снігом. Лєна промокла і закоцюбла. Її картонні таблиці розм’якли, як черствий хліб у молоці. У чоботах чвакало. Лєна безславно закінчувала свою кар’єру зоозахисника.

Збираючи пожитки, вона помітила жіночку невисокого зросту, приземкувату, схожу на колобка, яка стояла неподалік і свердлила Лєну печально-злостивим поглядом. Це обличчя і цей погляд здалися Лєні знайомими.

— Тобі все пси в голові! — крикнула жіночка. — Щоб ти здохла!

Тоді Лєна згадала. Це була мама її шкільної приятельки Іванки, тієї самої, яку Лєна зазвичай називала Псом.

— Пані Маріє, чого ви так? Що сталося?

Лєна не бачилася з Псом уже багато років. Востаннє вони говорили в лікарні, після невдалого Псового шлюбу і важкої хвороби.

Жіночка більше нічого не сказала, розвернулася і пішла геть, залишивши Лєну стовбичити на безлюдній площі, серед мокрого снігу й пізньоосіннього мороку. Пізніше Лєна писала, що немає гіршого місця і гіршого часу побажати іншій людині здохнути.

Замість того, щоб поїхати на автовокзал, Лєна подалася шукати Пса.

9

Війна за нерухомість

Іванчина родина жила у великій п’ятикімнатній квартирі у тому районі Сан-Франциско, в якому колись жила зі своїми батьками Лєна.

Малою Лєна не любила там бувати. У квартирі пахло убогістю і багатьма людьми, котрі товклися, як древнє плем’я, всі на купі. Разом дванадцятеро: діти, мама-колобок і батько без руки. Потім іще чиїхось стареньких батьків із села забрали. І всі, крім