BooksUkraine.com » Сучасна проза » Біографія випадкового чуда 📚 - Українською

Читати книгу - "Біографія випадкового чуда"

227
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Біографія випадкового чуда" автора Таня Малярчук. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 54
Перейти на сторінку:
Пса, мали непривітний, навіть злий характер, дивилися на Лєну спідлоба, як дивляться на конкурента, чиє існування загрожує їхньому власному.

У передпокої завжди лежали гори брудних мішків із картоплею, кілька — з цибулею, кілька — з яблуками. Здавалося, що тут їли тільки ці три продукти. Псова мама постійно виглядала втомленою і невдоволеною, Лєна ніколи не бачила, щоб та сміялася. Псовий батько теж ніколи не сміявся, Лєна його остерігалася, думала, що він може раптом ні з того ні з сього всіх побити і її за компанію. Бо, коли маєш тільки одну руку, хочеться нею зробити щось таке, щоб тебе поважали або принаймні боялися.

Лєна зайшла в будинок і піднялася ліфтом на шостий поверх. Нічого не змінилося, навіть колір Псових дверей і напис чорним фломастером на них «Голосуйте за Дармограя» ніхто не стер, хоча вибори до місцевих рад цей Дармограй давно програв і зник із великої політики локальних масштабів років десять тому.

Подзвонила у двері. Довго ніхто не відчиняв. Подзвонила ще раз. Для Псової родини це віддавна було нормальною річчю — не відчиняти, коли дзвонять, бо кожен думав, що відчинить хтось інший. Лєна чекала. Нарешті двері рипнули, і на порозі в куцій нічній сорочці з’явилася мама-колобок.

— Чого ти прийшла? — вже не так злостиво спитала вона.

— Я — Лєна, ми колись з Іванкою в школі разом вчилися, — чогось відповіла Лєна.

— Я знаю, хто ти. Йди, щоб я тебе більше не бачила.

— Я хочу з нею поговорити. Іванка тут живе?

Псова мама неохоче впустила Лєну в коридор.

— Обережно, мішки, — сказала.

Із навколишніх кімнат висунулися цікаві голови, жодної з них Лєна не впізнала. Роззулася.

— Де Іванка?

— Там, у дальній кімнаті.

Лєна рушила коридором углиб квартири і почула зі спини, як Псова мама розплакалася. Лєна озирнулася, але в коридорі вже нікого не було. Четверо дверей водночас безшумно зачинилися. Смерділо цибулею і землею.

— Іванко? — Лєна обережно просунула голову в «дальню кімнату». Колись у ній жила Пес зі своєю старшою сестрою. Вони завжди билися і сварилися. Потім ця старша сестра стала перукарем.

— Іванко?

Пес сиділа на стільці біля вікна. Дивилася у вікно. Вікно було навстіж відчинено, і звідти залітав усередину мокрий сніг і шум вулиці. На підвіконні цвіла царівна невмирущих вазонів — мушкателька. Пеларгонія по-науковому.

— Привіт, Пес, — радісно сказала Лєна. — Не чекала?!

Пес усміхнулася, але назустріч не встала. Виглядала ще меншою, ніж була колись. І неймовірно худою. Сіро-русяве волосся заплетене у вульгарну тонку косичку. Гольф під шию, згори безформний светр. Під очима синьо-фіолетові кола.

— Лєно, я дуже рада тебе бачити, — сказала Пес.

— Я теж. От, їду за кордон, хочу світ побачити. Прийшла провідати тебе перед дорогою. Ти як? У тебе все добре?

— Непогано. Я чула про твої успіхи у боротьбі за права тварин. По телевізору тебе показували.

— Та, — і Лєна скромно відмахнулася рукою, — не мала чим себе зайняти. Домоглися створення притулку. У Львові та Києві теж притулки організовують. Головне почати.

Лєна присіла на Псове ліжко. Їй далі смерділо землею і цибулею.

— Ти, якщо захочеш взяти собі пса, — тут вона трохи запнулася, — ну, тваринку якусь, іди в притулок. Там їх багато. І коти є. Всі здорові й стерилізовані, ветеринар добре працює.

— Дякую, якщо захочу тварину, піду в притулок.

— У мене взагалі-то через півгодини автобус відправляється. Не так багато часу маю.

— Нічого, йди, я рада, що ти забігла.

Лєна далі сиділа.

— У тебе точно все добре? Може, підеш зі мною на вокзал, ще поговоримо дорогою?

— Я не можу. Ти йди.

— Маєш якісь справи?

— Просто не можу.

Пес винувато понурила голову. Дивилася собі в ноги. Тоді Лєна зауважила, що ці ноги закутані в ковдру.

— Пес, що в тебе з ногами?! Ти не можеш ходити?!

Пес мовчала.

— Що сталося, Пес?! Як сталося?! Як давно?!

— Уже два роки.

— Ти два роки сидиш у цій кімнаті?!

— Сиджу.

Кімната потонула в мокрому снігу. Лєні стиснуло горло, і вона пізніше радила відразу плакати, коли стискає горло, бо інакше можна задихнутися.

— Ти не переживай так, — сказала Пес, — я вже звикла. Уже все нормально. Не треба мене жаліти. Я просто нещаслива.

— Нещасливих людей не буває!

— Буває, — спокійно заперечила Пес, перебираючи худими пальцями краєчок ковдри на німих колінах.

Автобус на Братиславу вирушав за 15 хвилин.

— Це я винна, — сказала Лєна.

— Ні в чому ти не винна. Ти ж сама говорила, що нікого ні в чому не можна звинувачувати.

— Я помилялася.

Автобус на Братиславу покидав Сан-Франциско. Пес дивилася на Лєну відданими, сповненими надії і вдячності очима.

— А світ побачити?

— Ще встигну. В мене все життя попереду.

Коли кажуть, що ще встигнуть, то, навпаки, не встигають. Так стверджувала Лєна, яка завжди всюди поспішала. Коли кажуть, що життя попереду, то зазвичай воно вже позаду. І так до безкінечності. Коли кажуть, що хочуть побачити світ, то забувають, що якраз цієї миті на нього дивляться. Коли кажуть, що не тікають або тікають кудись, то насправді тікають і тікають від чогось. У своїх щоденниках Лєна написала: «Слова — це лукавство і самообман, я не маю часу на такі дурниці». Більше Лєна до щоденників не повернулася. У її голові знову був чіткий план.

— Пес, я зроблю з тебе людину.

***

Спершу Лєна влаштувалася офіціанткою в бар «Золота рибка» і винайняла одну кімнату з кухнею в старому будинку неподалік від центрального міського парку. Йшов двадцять восьмий рік її життя.

Будинок був у аварійному стані, у дворі росли старі високі ясени, і вночі, коли зривався вітер, ясени моторошно скрипіли. Решту будинку займала вісімдесятирічна самотня жінка, у минулому співробітниця краєзнавчого музею. Музейний фах кардинально вплинув на її старечий розум. Жінка зробила зі свого дому склад мотлоху і непотребу. Стягала сюди добро навколишніх сміттярок і казала, що в майбутньому їй за це подякують, коли досліджуватимуть культуру, а радше безкультур’я теперішніх часів. «Я працюю на археологію прийдешнього», — казала жінка. Іноді у неї ставалися напади агресії, вона трощила пляшки, посуд і вікна, безбожно матюкалася і роздягалася догола. Так, голою, вона вибігала на

1 ... 37 38 39 ... 54
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Біографія випадкового чуда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Біографія випадкового чуда"