Читати книгу - "Україна — не Росія"

Я з тої пори все збирався, але так і не зібрався, з’ясувати, чи передбачений у радянській конституції спеціальний орган для здійснення диктатури пролетаріату. Зараз-то мені зрозуміло, що не було ніякої диктатури, та й неможлива вона у принципі. Була диктатура партії, яка переконувала, що побудована на принципах «демократичного централізму». Але й вона не стала б диктаторським органом, якби це ствердження відповідало дійсності. Централізму було без обмежень, але зовсім не демократичного.

Проголошення загальнонародної держави підштовхувало до цікавих висновків. Теоретично, доки йшла боротьба класів, все національне повинне було хоч-не-хоч помовчувати, тому що, згідно з марксизмом-ленінізмом, класове куди вище й важливіше національного. Але ось класове зникло, і про це було урочисто оголошено. У зв’язку із зміною ситуації надійшла пора сплачувати раніше видані кредити. Припустимо, що боротьба класів насправді заважала здійсненню «ленінської національної політики» у всьому її розкоші, але ось ця перешкода зникла, то й що? Чи не слід було нарешті почати проведення цієї чудової політики у життя? Іван Дзюба та інші дисиденти першої хвилі не вимагали нічого більшого, вони не вели мови про незалежність. Втім, замість цього на ідеологічному Олімпі СРСР народилася ідея «злиття націй». Її творці, схоже, щиро не розуміли, що ця ідея була б приречена на невдачу навіть у 1937 році, в атмосфері тотального страху. Кожна нація володіє непорушною серцевиною і далі відомої межі не міг би проникнути навіть колишній нарком у справах національностей товариш Сталін. Що вже тут говорити про його зажирілих спадкоємців! Та й страх за десятиріччя після 37-го року практично вивітрився. Влада втратила відчуття своєї правоти і люди не могли не відчувати цього. Втрата відчуття правоти на підсвідомому рівні дорівнює капітуляції.

За останні 10 — 12 років, надолужуючи роки відлученості від друкарського верстата, колишні радянські (тобто антирадянські) дисиденти випустили безліч дуже цікавих праць. Досить часто у цих працях зустрічається думка, що радянський комунізм був виключно російським явищем, цілком органічним для Росії, але глибоко чужим всім іншим народам Російської імперії. І він цим народам був ніби-то нав’язаний воєнною силою Москви у ході Громадянської війни 1918 — 1920 років. Мої роздуми про комуністичний експеримент та комуністів — це водночас спроба відповісти самому собі: наскільки комуністичний лад був чужий українському народу? Так, нечасто хтось говорить, що комуністичний лад був чужим, чи то нав’язаним, російському народу; переконують, що це, мовляв, — російський винахід. Така втішна для українців гіпотеза теж має право на існування, але більш правдоподібна інша: що радянська версія комунізму — плід спільної творчості представників багатьох народів.

Не відчуваючи за собою права конкурувати з професійними істориками, я не стану починати обговорення цієї теми, а лише поділюся деякими спостереженнями та фактами. Вони накопичились у мене, коли читав книги та статті з історії України. Читати активно я почав їх з березня 1990-го, коли став народним депутатом першого українського парламенту, здатного щось вирішувати (через рік цьому парламенту належало проголосити незалежність України!). Про попередню радянську систему «виборів» та Верховних Рад якийсь дотепник сказав: імітація демократії — це найвищий комплімент, який тиранія робить свободі. Цей жарт тоді не був мені відомий, але я відчував, що часи імітації закінчуються, а тому сказав сам собі: без ясної картини минулого своєї батьківщини ти не маєш права брати участь у визначенні її майбутнього. Певна річ, історія дуже цікавила мене і раніше. Більше того: у юності я збирався стати вчителем літератури та історії, і прочитав безліч книжок про минуле СРСР в цілому та України зокрема. З тих часів навіть при страшенній нестачі часу я не перестаю звертатися до історії.

Отже, абсолютно конкретне запитання: чи був захват влади більшовиками 25 жовтня (7 листопада) 1917 року суто російською справою чи це не так? Зрозуміло, рішення скинути Тимчасовий уряд приймалось більшовицьким ЦК, але це було таке собі теоретичне рішення. Операцію ж по захвату влади у Петрограді організував та здійснив Воєнно-революційний комітет (ВРК), головою якого був Микола Ілліч Подвойський, українець, син священика. Він не випадково опинився на такій посаді: з березня 1917 року очолював Військову організацію ЦК РСДРП, формував загони Червоної Гвардії. За 12 годин до перевороту ВРК розіслав у вірні більшовикам частини «Предписание №1» про повну готовність. Підписів під документом було два — Подвойського та Антонова-Овсієнко. Подвойський особисто брав участь у штурмі Зимового, а потім був одним з організаторів оборони Петрограда. 23 листопада він став наркомом з воєнних справ. Уродженець Чернігова Володимир Олександрович Овсєєнко відомий як Антонов-Овсєєнко. Велика Радянська енциклопедія (перша) називає його «одним из главных участников Октябрьского переворота», пише: «в момент восстания Антонов-Овсеенко, как член воєнного Ревкома, вместе с Подвойским руководил боевыми операциями в Петрограде, под его командованием взят Зимний дворец». До речі у ВРК входили й інші українці — Петро Васильович Дашкевич, Андрій Дмитрович Садовський, П. Н. Мостовенко, а штаб ВРК взагалі складався з одних лише українців.[20]

Я перелічив лише постаті першого-другого рядів, що впадають у очі. За ними стоять багато інших, менш помітних, але дуже діяльних українців — учасників тих подій. Проте, головною рушівною силою перевороту були, звичайно, тисячі та тисячі матросів Центробалту, переважно українців — адже флот до революції традиційно набирали у «малоросійських» губерніях.

Можливо, історики-фахівці зможуть довести протилежне, але поки що я не можу піти від висновку: багато українців («корпоративно» — в образі революційних матросів — і персонально) були прямо причетні до більшовицького перевороту, повалення Тимчасового уряду та розгону Установчих зборів — тобто до задушення російської демократії.

Українці, яких я назвав (разом з тисячами неназваних) згодом руку приклали також до задушення демократії в Україні. Зрозуміло, вони діяли вкупі та залюбки з неукраїнцями — не дарма ж більшовики сповідували гасло, що у пролетаря немає батьківщини. Зваблені марксистською утопією та ідеєю світової революції, вони скрізь знищували «буржуазну» демократію — російську, грузинську, білоруську, українську. Знищили б і фінську, і польську, і латвійську, але не вистачило сил. У демократії вони бачили нове видання старих порядків — адже і до революції була Дума, була боротьба партій. Вони ніколи не говорили «демократія», тільки «буржуазна демократія».

Коли я вперше прочитав, що більшовицькі загони вів на Київ Юрій Коцюбинський, син нашого класика, автора «Тіней забутих предків» і українця аж до