Читати книгу - "Далекий простір"

– Щоб мене знову закрили в бокс-камеру? Тебе закривали коли-небудь в бокс-камеру? Як ти можеш мене туди посилати?

– Я хочу тільки, щоб ти був здоровий.

– Ліо… – Він знову сів поруч. – Дай свою руку, не бійся. Послухай мене, я не можу тобі доказати, що я здоровий.

– Мені говорили, що ти будеш говорити, що ти здоровий…

– Хто тобі казав? Навіщо ти їх слухаєш, Ліо? Вони все і зруйнували між нами, невже ти цього не розумієш?

– Ні, – похитала головою Ліоз. – Вони хочуть допомогти.

– Кому?

– Тобі, мені. Нам обом.

– Не вір їм! Вір мені! Ти раніше завжди вірила мені.

– Ти тоді не був хворим.

– Я не можу, Ліоз.

Сльози душили його.

– Я піду, – тихо сказала Ліоз.

– І ти отак кинеш мене?

– Ти мені робиш боляче. У мене вже знову трясуться руки. Мені не можна хвилюватися.

Вона дістала з сумки якісь таблетки і висипала їх до рота.

– Навіщо ти ковтаєш цю гидоту?

– Це не гидота. Це заспокоювачі.

– Ліоз, прошу тебе востаннє. Заради всього святого, що було між нами: ходімо зі мною. Я ще не знаю як, але я вирвуся звідси, з мегаполіса, я мушу вирватися. Але я не можу бути один, розумієш? Тебе ніхто більше не буде так любити. Я б носив тебе на руках, я б розповідав тобі про все, що бачив, і це все одно, що ти сама бачила б. Я годував би тебе, напував би тебе. Ми були б такі щасливі.

– Де?

– Там, далеко, дуже далеко. Тільки ти і я. Ти, я і море. І велике, кругле над морем. Це таке диво, Ліоз. Серце стискається, коли це бачиш. І хочеться, щоб ти була поруч, завжди.

– Не треба!

– Треба, Ліоз! Ти це відчула? Те, як нам могло би бути добре?

– Ні! Мені треба закінчити університет! Мені треба отримати диплом!

– Ліоз, плюнь на все, чуєш? Я подарую тобі інше щастя. Якщо ти погодишся, я… я тоді знайду в собі сили, я не буду один. Я переверну гори, я знайду вихід. Розумієш, я більше нікого не зможу так любити, як тебе. Там, далеко, ти станеш іншою людиною, ми будемо іншими людьми, Ліоз!

– Лікуйся! Лікуйся!

Вона раптом зірвалася і кинулася тікати. Але Габр легко наздогнав її, розвернув обличчям до себе. Її невидющі очі були щільно і назавжди заплющені.

– Не вбивай мене! – театрально закричала вона.

І тут щось обірвалося всередині у Габра, бо він раптом збагнув, що вона насправді не вірить у те, що кричить. Навіщо вона це робить? І він, не розуміючи себе, зі всієї сили вдарив її долонею по обличчю, ніби підтверджуючи той свій образ, який вона йому пропонувала.

– А! – закричала Ліоз. – Люди, рятуйте! Мамо!

– Припини! – зашипів Габр. – Я насправді вб’ю тебе. Припини кривлятися!

Тоді вона викинула руки і впала на землю. Впала і почала битися усім тілом, хриплячи.

– Ліо, припини. Ну прости мене, чуєш? Я не хотів тебе вдарити. Навіщо ти мене провокуєш? Навіщо ти мене просиш, щоб я тебе не вбивав? Хіба я здатний? Ліо!

Що більше він говорив, то більше вона дриґала всім тілом, кидаючи голову зліва направо, справа наліво…

– Ліо, я люблю тебе, чуєш? Ну, не муч себе і мене. Не обманюй себе і мене. Адже я бачу, ти любиш мене. Ти все пам’ятаєш. І я той самий, клянуся тобі. Твій Габр. Ти мені потрібна, інакше я збожеволію. Я жахливо самотній, жахливо, Ліо. Ну пожалій мене, чуєш?

Нахилившись, він гладив її по руках і ногах. На секунду вона принишкла, ніби прислухаючись до його промов. І раптом, не сказавши ні слова, різко зірвалася і з усіх ніг кинулася бігти.

– Ліо, зупинися! – закричав Габр. – Ти розіб’єшся, Ліо!

Але було вже пізно: Ліоз налетіла на залізну стіну одного зі складів. Вона не могла не налетіти на неї, сліпа, біжучи.

Налетіла і впала, обличчя в крові. Габр кинувся до неї. Але вона почула тупіт його ніг і знову зірвалася, побігла в інший бік.

– Ліо! Стій! Ліо!

І знову удар – тепер вона розбилася об якийсь стовп, що стирчав між складами. І кров густо текла по її обличчю на безладне ганчір’я, яке