Читати книгу - "Катар"

Отож зайшов купити щось для своїх небожів — подарунки були б логічним виправданням моєї вилазки. З полиць у зменшеному вигляді барвисто виблискувала наша цивілізація. Я шукав чогось пам’ятного з дитинства, але на очі траплялася сама електроніка, пускові установки, малесенькі супермени в позах дзюдо й карате. “Дурнику, — сказав я сам собі, - для кого, власне, ти їх купуєш?”

Зупинився на парадних шоломах французьких гвардійців з плюмажами і ляльковій Маріанні — цього в Детройті не було. Навантажений пакунками, я йшов до машини, коли зауважив на розі кондитерську з білими завісками. На вітрині мінився викладений зі смаженого мигдалю Везувій. Він нагадав мені візок торгівця, якого я минав по дорозі з готелю на пляж. Не певний, чи сподобається хлопцям гіркий мигдаль, я все ж зайшов і купив кілька пакуночків. “Цікаво, — подумав собі, - що, власне, тут зі мною попрощався Неаполь”. До машини я йшов поволі, наче ще не зрікся — а чого, власне? Сам не знаю, може, чистоти, яку я досі несвідомо приписував таємниці. Кинув пакунки на заднє сидіння і, тримаючи руку на відчинених дверцятах, попрощався з рю Амелі. Чи міг я ще сумніватись у словах Леклерка, в гіпотезі Барта? Якісь фантастичні, невловимі комбінації згасали в голові, але чи вірив я взагалі хоч мить, що тут замерехтить переді мною щось небувале, що вдасться з’єднати деталі, яких досі ніхто не поєднав, і що в цьому осяянні я дійду до нікому ще не знаної правди?

Тут ще зберігся шматочок старого Парижа, приреченого на забудову гігантами, як квартали площі Дефанс. Мені навіть не хотілося подивитися на Ейфелеву вежу. О цій порі доктор Дюнан, безперечно, працював у лабораторії серед нікелю й порцеляни. Мені навіть здалося, що я бачу його, закутаного в целофановий кокон, з очима, що виблискують над склом дистиляторів. За пластиковим комбінезоном тягнеться гофрований шланг, яким подають повітря. На таке я надивився в наших чудових х’юстонських лабораторіях, цих стерильних нефах ракетних храмів.

Мені перехотілося стояти й роззиратися навкруги, як перед стартом, коли за мить усе має ринути вниз. І мені так зробилося жаль, що я швиденько сів за кермо, але перш ніж повернув ключа, в носі мені засвербіло. Якусь мить я сердито тамував подих, але відразу почав чхати. Над дахами лунав грім, посутеніло, в повітрі висіла злива, а я сякався і чхав, уже сміючись із себе. Квітування трав, покинуте в Італії, наздогнало мене в Парижі, а перед грозою це завжди відчувається сильніше. Я сягнув до скриньки, і гіркі крихти плімазину забили горло; не маючи чогось ліпшого під рукою, я розірвав пакуночок мигдалю й, жуючи його, під зливою рушив до Гаржа. Не дуже поспішав, бо люблю так їздити, на автостраді дощ темним сріблом курився перед фарами, гроза була раптова і коротка. Коли я виходив з машини біля дому, дощ ущух.

Але мені не судилося поїхати того дня. Спускаючись до їдальні до блиску натертими дівчинкою-іспанкою сходами, я посковзнувся і з’їхав донизу. Мене зігнуло вдвоє — нагадала про себе куприкова кістка. Розмовляючи за столом зі старою дамою, я намагався жартувати. Але вона заявила, що я пошкодив собі хребет і на це немає кращого ліку, як сірчаний цвіт — універсальний засіб від захворювання суглобів, який треба насипати за комір. Подякувавши за пораду, я зрозумів, що в такому стані не можу летіти в Рим, і пристав на Бартову пропозицію завезти мене до відомого паризького масажиста: у Франції їх називають “хребетниками”.

Супроводжуваний загальним співчуттям, я сяк-так вибрався до себе нагору і, мов каліка, заліз на ліжко. Знайшов позу, в якій біль зменшився, і заснув. Прокинувся від чхання. У ніздрях було повно ядучого пилу — він ішов з подушки. Я зіскочив з ліжка і скрикнув — забув про поперек. Спочатку подумав був, що це якийсь інсектицид, насипаний надто старанною іспанкою до постелі, але виявилося, що це універсальний засіб від ломоти в кістках, потай принесений сюди милим Петрусем, коли я сидів за столом. Стріпнувши жовтий порошок, я натягнув ковдру на голову й заснув під монотонний стукіт дощу по даху. Вранці я спускався по сходах, наче по обмерзлому трапу китобійного судна, — запізніла обережність.

Масажист, до якого мене привіз Барт, виявився американським негром. Зробивши рентген і закріпивши знімки над процедурним столом, він узявся за мене своїми ручиськами. Біль був різкий, але недовгий. Я сам зліз зі столу й переконався, що справді почуваю себе набагато краще. Полежав у нього ще півгодини, а тоді у найближчому відділенні “Ейр Франс” купив квиток на вечірній літак. Пробував додзвонитись до Ренді, але в готелі його не було, і я попросив переказати йому про мій дзвінок. В Гаржі нагадав собі, що не маю нічого для Петруся, і пообіцяв йому прислати зі Штатів свій шолом. Попрощавшись з усією родиною, поїхав до Орлі. Зайшов до квіткового магазину, щоб послати квіти пані Барт, і сів у залі чекання, обклавшись американськими газетами. Сидів і сидів, а посадки чомусь не оголошували. На справу я дивився вже як на щось минуле. Не знав, за що візьмуся далі, і пробував надати трохи чарівності цій незвіданості, щоправда, без особливого успіху. Тим часом пора відльоту минула, а з гучномовців лунали тільки якісь невиразні вибачення. Зі службової кімнати вийшла стюардеса і з жалем повідомила, що Рим не приймає. Почалася гарячкова метушня, залунали телефонні дзвінки, і з’ясувалося, що Рим не приймає, але виключно американські літаки, “Аліталію” й БЕА, а “Свіссейр”, САС і моя “Ейр Франс” відкладали вильоти. Здається, це була якась вибіркова форма страйку наземної обслуги, та важливою тепер була не так причина страйку, як те, що всі кинулися до кас переоформляти й міняти квитки на інші лінії, літаки яких летіли до Рима. Коли я проштовхався до віконця, всі квитки вже розхапали ті, хто швидше зорієнтувався. Наступний літак “Брітіш Еуропіен Ейрвейз” вилітав завтра страшенно рано — о п’ятій сорок. Але що я мав робити! Перереєстрував квиток на цей рейс БЕА, поклав валізи на візок і поплентався до готелю “Ейр Франс”, у якому ночував, прилетівши з Рима. Там на мене чекала нова несподіванка. Готель до останнього ліжка був забитий пасажирами, що, як і я, не полетіли. Переді мною постала перспектива ночувати в Парижі й схоплюватися близько четвертої ранку, аби встигнути на літак. Нічого не дало б повернення до Гаржа — він розташований на північ від Парижа, а Орлі —