Читати книгу - "Останній пророк"

— Деборо! Придай віслюкові ячменю! За світанку вирушимо! Не заспи, Елісебо!

Обернувся і зник у темряві, лише палиця здаля стукнула об камінь. А за ним, несміло розпрощавшися, зникли й жінки. Останньою, мовчки обнявши Елісебу, одійшла Дебора.

Якось дивно минула ця ніч. Не снилося нічого, але в мряці думок і почувань заблудився час. Не довідалася від жінок нічого достоменного про подію, навіть забула розпитатися, хто приніс цю вістку до Геброна. Але відчувала, знала напевно, що нещастя сталося, сталося щось важливого, що буде межею в її дотеперішньому житті. Хоч як би там було, а вона мусить бути першою при своєму чоловікові. Може, справді побили, покалічили, поторощили!.. І Елісебині думки зараз же перескочили на подробиці. Міський рофа Ісаак бен Рагуїл дуже добре розуміється на вивихах і покаліченнях. А зі своєї Галілейської батьківщини Елісеба принесла до Геброна несогірше знання цілющих зел і коріння. Кальмусова{27} масть є добра проти синяків, але кальмус мусить бути з берегів Кенаретського озера, бо лише той найпомічніший. Хардал, гірська гірчиця, найліпша проти внутрішніх запалень, особливо змішана з медом, коріяндер{28} дає з вином добрий трунок, що помагає стравлювати їжу, лаанат — юдейський полин — дуже добрий для тих, хто має зіпсутий шлунок. Десять речей згіршують кожну хоробу: м’ясо волове, смажене, дуже тучне, м’ясо птиці, смажені яйця, молоко, сир, листя квасольок, стриження волосся й лазня. Рофів уман-помічник казав їй, що равві Ісаак, іменем равві Ізмаеля, до цього додає ще горіхи й огірки. Рішуче усього цього не дасть вона Захарієві. Над опухом добре похилитися опівночі й закликати імена п’яти ангелів, що були покликані з землі Седом для лікування опухів: Безбазія, Мазмазія, Касказія, Сарлая й Амарлая. Потому вийти на поріг і плюнути до ночі, примовляючи: базак, безік, базбазік, масмазік, камон камік! І опух розійдеться, як ті слова, на всі чотири вітри. Помагає. Сама кілька разів була переконалася. Проти семиденної пропасниці, що на неї так часто хоріють галілейські рибалки, вчила її мати взяти сім галузок із семи дактилевих пальм, сім щипок із семи полін, сім цвяхів із семи мостів, сім вугликів із семи печей, сім грудочок землі з-під семи порогів, сім зерняток кмину і сім волосків з бороди старого пса. Все це зашити до чистої льняної торбинки й повісити на шию хворого. Ах, але навіщо це Захарієві? Йому напевно масті будуть потрібні. На побите, потовчене, може й поранене тіло. Передусім чиста, свіжа олія. Хвалити Бога, тої найліпшої, самотоку, має вона чималий глечик. На рани ще добре свіже павутиння. Ах, як добре, що останнім разом не мала часу почистити пивницю. Буде там з чого вибирати, покрити й найбільшу рану! О Господи! Хай не буде треба!.. А як треба буде дорожчих мастей, тих коштовних шемен роксах, — і тих дістане Захарієві, хоч би за ними до самої Александрії треба було посилати… І знову повернулися думки до незнаного стану, в якому був чоловік… Так між сном та думками промайнула ніч, і з першими поранковими півнями взялася Елісеба до праці. Турботливо зладнала до тайстри все потрібне для обв’язання ран, взяла кільканадцять ліктів полотна, нову вовняну прикривку, свіжої води, заправленої кислим вином. Робила все поволі, з роздумом і повагом, начеб знала, до якої праці збирається. Щось з-під руки впало на землю: паличка з карбами. Учора забула закарбувати минулий день. І враз заметушилася по хаті, наче невблаганість нещастя тепер лише діткнулася наново її душі. І, схопивши приготовані речі, вибігла на посірілу від світанку вулицю. Давидів дім був недалеко. Осел стояв перед порогом, і старий уже виходив із дому. Лише встигла низенько вклонитися, привітати, сказати пару слів Деборі, й уже йшла за віслюком, за мовчазним Давидом, через передранкову затихлість міста до Єрусалимської дороги.

Дивна була це подорож. Давид мовчав, бо взагалі був знаний як наймовчазніший з гебронських рабанів. Зрештою не личило йому багато говорити з жінкою. І в цій мовчазній мандрівці здавався він у своїй огрядності сірою скелею, що зрушилася з місця. Малий віслюк й Елісеба ззаду здавалися поруч нього покірними відламками. Рівномірний крок ходи навернув її знову до думок про очікуваний стан чоловіка. Уявила собі його скуйовджену бороду, заплющені очі, зачула стогін болю! Ах, скорше б дістатися разом до прохолодної кімнати гебронського дому! Перев’язки, олія, масті, коріння й невтомне піклування зроблять своє діло. Захарій знов буде здоровий!.. І, занурившись у думки, Елісеба прискорювала кроки, переганяла віслюка, рівнялася зі старим. А тоді, спам’ятавшись, відступала назад і знову займала своє місце.

І нарешті на півдорозі, перед Етамом, сталося це. Сталося так раптово й несподівано, що Елісеба не мала часу навіть і зойкнути. Бо вже майже перед мордою Захарієвого віслюка пізнала його. Забула про все, кинулася до сідла, до підтримуваної в ньому постаті й у безмежній відданості й любові притиснулася до її колін. Те, що побачила, було багато більше, ніж очікувала. Було щось незвикло-жахливого в непорушності тіла, було щось мертвячого в байдужності тих рук, які не лягли на її покірно схилену голову, у мовчанці їздця і супутників. Випросталася й побачила: закаламучені очі, скуйовджене волосся, перекривлені слиняві уста. І вже не як дружина й коханка, а як сестра й мати, мати безмежної любови, притиснула до грудей цю пів-мертву голову. Мовчки стояв осторонь похмурий Давид.

Була вже ніч, пізня ніч, коли наблизилися до Геброна. Втомлені від розмірно-повільної ходи віслюка, обтяжені сумом і мовчанкою. Ніхто, здається, не подав вістки про їхній прихід, але перед входом до міста чекав уже чималий гурток. Коли в сріблястому світлі місяця побачили віслюка з безвладною масою їздця, що зусиллями Елісеби й левіта трималася