Читати книгу - "Сусід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Віко! Є тут роддом. Тут усе є! — Говорив голосно і з притиском.
Нечисленні відвідувачі обернулись в наш бік.
Чоловік нахилився якомога ближче до мене і видихнув просто в обличчя.
— Не переживай. Народиш. Я це припилюную, будь певна.
В голосі звучали ще дуже слабкі але вже виразні нотки погрози. Чи то мені так здалося?
Перші два місяці пішли на облаштування помешкання, тож я й не зауважила як поволі в містечко прийшла осінь. З тих грошей, що залишив Водька залишилось дуже мало, хоя я й неймовірно економила. Левова доля пішла на фарби, перзлі, розчинники.
Мусила ж я помалювати вікна, замінити той їдкий салатовий колір на інший, синій. Колір осіннього неба. Відразу помалювала ним і всередині лазнички. Як вміла — намалювала квітки навколо ванни — такі, як бачила в книжках з казками, які колись читала мені мати. Коли закінчила, то з подивом відзначила, що хоч і вищерблена плитка на долівці лишилась, та десь зникла щербати посмішка, яка досі мене лякала.
Якось, вертаючись з магазину, побачила на смітнику поличку. Підійшла ближче. Цілком пристойна. Дві петельки за які можна вішати. Крадькома озирнулась навколо — соромно. Густо почервонівши, взяла під пахву ту поличку і поспішила додому. Лише переступивши поріг домівки, випустила знахідку з рук і перевела подих. Ковтаючи сльози образи, помалювала червоним кольором, забила в стіну два цвяхи і повісила на кухні над столом. Тепер мала де поскладати посуд, який досі жив на підвіконні.
Коли зі всі дала лад — роззирнулась. Квартира наче змінилась. Збільшилась? Ні. Стала світлішою. Перші паростки пускала бегонія, яку щепнула в тому ж кафе, в якому прощалалися з Володькою. Іноді туди заходжу. Беру чай, але лише тоді, коли столик, за яким ми сиділи був порожнім.
Скучила за ним.
19Ореста давно не заходить. Чую, що вона в дома. Нікуди не виїхала. Донька вже повернулася з лікарні, тож у неї, мабуть, інші клопоти ніж ходити до сусідки-монахині. Можливо, в такі миті задає собі питання, що ж спільного між нами може бути.
Дуже хочеться їй про все розповісти, але щось не пускає. Задовільняюсь тим, що поволі, дозовано впускаю спогади в своє теперішнє життя.
Сусід з пятого поверху приніс яблук. Подякувала, хоч мені тих яблук і не потрібно. Що з ними робити? Колись я б одразу взялася пекти пляцок. А нині постає питання — для кого?
Зібрала ті яблука і стою перед дверима сусідки. Тисну на гудзик дзвінка. Чула як годину тому гримнули їхні вхідні двері — хтось напевно мусить бути вдома.
— Доброго дня. — В одвірку Олександр.
До пояса голий, в самих тільки спортивних штанях.
— Я… я до Орести… яблука… мені стільки не треба. — Торочу одне й те ж, не відводячи погляду від чудового чоловічого тіла.
Невеличка повнота приховує чіткі, гарно окреслені рельєфи мязів і надає їм більше тепла і… домашності.
Такий спокусливо близький, що хочеться торкнутись.
– Її нема, але ви заходьте. — Ширше прочиняє двері і жестом запрошує ввійти. — Я миттю. — Зникає в тенетах помешкання.
Мов загіпнотизована, заходжу до чужої квартири. Краєм свідомості встигаю зауважити нечисленні речі, що належать Оресті. Вони дуже виразно і переконливо свідчать про її присутність в цьому домі навіть тоді, коли фізично її тут нема.
Їйду на кухню. Планування кватрир одинакове, тільки в дзеркальному відображенні. Мов у сні, кладу яблука на стіл. Поряд лежать газити і ключі від авта. Напевне Олександр ще й повечеряти не встиг, а тут я — як сніг на голову. В чужому домі язик не повертається назвати його Сашою, навіть подумки.
Відрухово беру газету. Ту, що зверху. Механічно перегортаю сторінки, читаючи заголовки. Не може бути! Мене наче струмом проймає. Вертаюсь на попередню сторінку. Так. Це про мій банк. Стаття про мій банк.
Не вірю своїм очам. Йдеться про те, що банку більше не буде, що власники подали на банкротство а вкладників просять не турбуватись — всі кошти будуть виплачені протягом півроку через установу, назву якої згодом повідомлять кожному зокрема.
— Ви також вклали туди свої гроші? — Голос з-за спини.
Стрепенулась. Стояв так близько, що спиною чула тепло його тіла. Давно зі мною такого не було. Думала можу обійтися без усього цього. Можу, коли й справді поряд нікого. Але коли… тепло… отак, як… як… ніж у плечі…
— Ні-і, себто так. — Ледве орудуючи язиком, витиснула зі себе відповідь.
— Отож-то. Дружина також поклала туди гроші. А я ж їй казав цього не робити. Попереджував, що цей банк не надійний.
— Чому ж ненадійний? — Раптом з’явилось бажання захистити те, що мені ніколи не належало.
— Тому, що у власників не було нормальної, виваженої і грамотної стратегії. В них завжди все трималось на волосинці. Ось і обірвалось.
— Звідки ви… звідки ви про це знаєте? — Відчула як ворушиться кожна волосина на голові.
— В мене там знайомий працював якийсь час. Тож я, користаючись нагодою, й спитав чи варто класти в банк гроші, бо несподівано добрі відсотки пропонують. Тож він мене й запевнив, що не варта. В тому то й річ, казав, що заробляють якраз на таких, хто хоче відразу розбагатіти і добавив, що істину, де безкоштовний сир лише в мишоловці, ніхто не відміняв.
— Як звали вашого знайомого? — тихо видавлюю з себе, бо відчуття таке, наче хтось стиснув обіруч шию і намагається вичавити з мене душу.
— Юрко. Юрій Дмитрук. Ми колись ходили в паралельні класи. — Дивується з мого запитання, але все ж відповідає. — Це може мати якесь значення?
— Ні. Цікаво наскільки вартувало йому довіряти.
— А-а-а. З цим все в порядку. Він грамотний фахівець. Був ліпший на курсі, наскільки мені відомо. А ви що? Вірите, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сусід», після закриття браузера.