Читати книгу - "Королівська дорога"

у власні стегна; очі його переставали сприймати довколишню дійсність, а шкіра стала єдиним оголеним нервом. Серед цієї агонізуючої свободи його підбурювала несамовита сила волі, але чи та сила встоїть перед неминучою смертю? Він занурювався в саму смерть. Його погляд втупився в горизонтальний промінь, який щораз довшав, а лиховісних тіней навколо нього ставало все менше — вони потрапляли в засідку всепоглинаючої пітьми. Раптом червоний відблиск витягнувся, мов тінь, — і день згас; за якусь мить на галявину спаде раптова тропічна ніч. Обриси меойців стали нечіткими, лише списи ще виразно чорніли на тлі згаслого неба. Перкен опинився віч-на-віч зі сповненими ненависті людьми та їхніми списами. Хитаючись, мов п’яний, він раптом почув власний крик і відчув, що його схопили. Але ні — страх минув, проте біль не минав… У лице йому вдарив запах трави, і він зрозумів, що, наступивши ногою на стрілу, всім тілом упав на решту стріл. З покаліченої руки текла кров. Перкен підвівся, але спочатку мусив спертися на руки, бо коліно все-таки поранив добряче. Меойці ледь ворухнулися, хоча були зовсім близько… Може, вони хотіли накинутись на нього, але щось їх зупинило? У напівтемряві він добре бачив лише білки їхніх очей, які безперестанку поверталися в його бік. Як близько вони стояли, так близько!.. Майже на віддалі списа. Ногу пройняв гострий біль, але Перкен не звертав на нього уваги, бо виходив на майдан. Меойці тримали списи обома руками перед своїми грудьми так, ніби до них наближалися дикі звірі. У кишені він завжди носив маленький браунінг. Вистрелити у вождя просто з кишені? А потім? Він не міг ступити на поранену ногу, яка безвільно звисала, а тому переніс вагу свого тіла на іншу ногу. Коліно розривав гострий біль. Він поволі й обережно підносив її через рівні проміжки, та з кожним рухом у скронях глухо стугоніла кров. Навколо Перкена почувся шум — він зреагував на нього так само, як на біль. Позаду нього меойці замкнули коло, щоб відрізати його від Клода. Але, мабуть, вони не для цього дали йому можливість прийти аж сюди? IV

Перкен стояв перед меойцями. Вождь, не спускаючи з нього очей з тремтливими повіками, які нагадували крильця метелика, стежив за кожним його рухом. Права рука Перкена, готова вистрелити, продовжувала стискати маленький браунінг; якийсь рефлекс примушував його тримати руку в кишені, ніби вона зменшувала вагу пораненої ноги. Він простягнув ліву руку до провідника, що стояв біля вождя. Той виставив навпроти цієї руки свою криву шаблю, хоча розумів, що жест був мирний; шабля майже торкнулася руки, з якої зовсім нечутно скапувала кров, потім опустилася знову.

— Чи знаєте ви, що цей чоловік коштує сто глечиків?! — гукнув Перкен.

Провідник не перекладав. Безпомічність приголомшила Перкена. Йому хотілося схопити цю тварюку за шию, добре трусонути і таки змусити заговорити!

— Та перекладай же!

Утягнувши голову в плечі, провідник розглядав його так, ніби цих слів боявся більше, ніж битви. Перкен здогадався, що провідник не зрозумів, бо він надто швидко вимовив ці слова.

Намагаючись говорити повільно, він повторив:

— Скажи вождеві…

Перкен чітко вимовляв слова, однак його дратувало прискорене дихання, котре карбувало склади. Він упився поглядом в очі провідникові, проте, почуваючи себе незручно під поглядом тубільця, спробував передбачити ситуацію. Меоєць злегка нагнувся до плеча вождя — збирався, мабуть, перекладати.

— …Сліпий білий чоловік коштує…

Чи розумів він, що зараз вирішується його, Перкенова, доля? Його життя враз зупинилося перед цими вкритими екземою ногами, перед огидною і закривавленою пов’язкою на стегнах, перед цими людьми, які, подібно до звірів у джунглях, здатні лише на пастки та хитрощі. Він цілковито залежав од цієї істоти, від її прихованих думок. В її голові зараз щось тяжко ворушилось, ніби личинки, які повилазили з яєчок, відкладених мухою в мозку. У нього ще ніколи не було такого величезного бажання вбити когось.

— …Коштує більше ста глечиків…

Нарешті той переклав! Старий вождь навіть не ворухнувся. Всі завмерли, здавалось, одна ніч не стоїть на місці, а здіймається десь у небо. Як і під час ранкового ритуалу, життя цього шматка землі, відрізаного від навколишнього світу, зосередилось у мовчазній темряві навколо вождя. Крик жодного звіра не чувся тут — все обступили зелені шати, які, здавалось, простягалися від цього напруженого спокою аж до краю землі. Дарма Перкен сподівався вловити хоч якийсь жест. Вождь підійшов до перекладача і щось сказав — той одразу переклав:

— Більше ста?

— Так, більше.

Без упину щось жуючи, як кролик, вождь міркував. Він підняв голову, бо до них долинув крик:

— Перкене!

Не бачачи товариша, Клод почав гукати. За кілька хвилин настане ніч, і якщо вони не використають свій останній шанс — не домовляться про обмін, їх чекає кінець…

— Ходи сюди! — щосили гукнув Перкен. Вождь, не перестаючи рухати яснами, підозріло дивився на нього серед знову запалої загрозливої тиші.

— Я покличу його, — сказав Перкен перекладачеві.

— Але без зброї! — наказав вождь.

— Візьми лише малий браунінг! — гукнув Перкен по-французькому.

Боротьба тривала.

У сірих сутінках, де губився людський голос, з’явилось світле коло — то Клод засвітив свій електричний ліхтар. Сам він був непомітний і ступав нечутно, тільки коло, роблячи зигзаги, поволі наближалось, тільки кров глухо стугоніла у скронях Перкена. Коло повільно пливло над стежкою, але раптом піднялося догори й на якусь мить вихопило з темряви білі зуби та нахилені до Перкена тулуби, потім знову опустилося вниз.

Перкена мучив біль, і він не без труднощів сів на землю — сіпати стало рідше. Ліхтар був уже зовсім близько. Ступаючи