Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

Зрештою, на татарські набіги, що здійснювалися на українські землі, варто подивитися не з позиції емоційності (що у нашій літературі переважно й робиться), а з позиції прагматизму. І в часи минулі, і в часи теперішні йшла та йде боротьба не лише за території з природними ресурсами, а й за людські (трудові) ресурси. Це, зокрема, було характерним для Київської Русі, де поширеною була работоргівля і де князі, воюючи один з одним, забирали в суперника його людей і виводили їх у свої володіння. Так само й татари, здійснюючи наїзди на руські (українські) землі, були зацікавлені в ясирі, власне трудових ресурсах. Звісно, ясир для наїздників був передусім товаром, який можна було продати або отримати за нього добрий викуп. Мусив існувати й попит на цей товар. Річ у тім, що Кримське ханство було доволі розвинутою в економічному плані державою. Воно було одним із головних експортерів зерна до Туреччини. Вирощували тут фрукти, тютюн, поширеним було тваринництво. Одним із предметів експорту стала в’ялена риба й ікра247.

Рибну продукцію з Кримського ханства вивозили в Україну та інші землі Європи. Тому деякі «рибні терміни» перейшли з мови татарської в українську й європейські мови. Наприклад, таке слово, як «кав’яр». В українській мові воно використовувалося для позначення ікри.

Чи не найбільшим багатством Кримського ханства були соляні озера. Сіль у період Середньовіччя високо цінувалася, оскільки використовувалася не лише для присмачення їжі, а й для зберігання продуктів. Закуповувати сіль до Криму приїжджали також з України. Цим займалися козаки й чумаки248. Зрозуміло, така економіка потребувала додаткових робочих рук.

У літературі можна знайти просто фантастичні цифри щодо кількості українських полонених у Криму. Добре відомі свідчення з цього приводу османського автора Евлія Челебі (1611—1679/1682), який писав: «… в Криму немає війська більше, ніж вісімдесят сім тисяч, а крім війська, ще є сто тисяч прихильників Пророка, а ясиру козацького вони мають чотирикратно по сто тисяч». Далі цей автор зазначає, що якби «кількість невірних і своєвільних козаків повстала б, то весь півострів Кримський перевернули б догори ногами. Але… бунтувати вони не здатні зовсім»249. Вважалося, що полонені з України є прості, нехитрі й покірні, на відміну від московітів. Тому вони користувалися попитом250. Далеко не в усьому можна вірити Челебі – особливо коли він називає цифри. Але можна не сумніватися, що в Криму було чимало невільників з Русі-України. Правда, вони не витворили тут свою етнічну спільноту, а були ісламізовані й асимільовані. Ці люди могли справити певний вплив і на генофонд кримських татар, і на їхню культуру. Однак це питання потребує вивчення.

Евлія Челебі

Також додаткових робочих рук потребувала й Османська імперія, котра перебрала від Візантії її «економічний спадок». У цій державі в період Середньовіччя були розвинуті ремесла, сільське господарство й торгівля. Чимало русинів-українців саме через невільничі ринки Криму потрапляли в Туреччину. Подібне викачування трудових ресурсів з України було характерним і в інші часи, в т. ч. зовсім недавні і навіть сьогодні. Наприклад, у період Другої світової війни з України в примусовому порядку вивозилися молоді люди на роботу в Німеччину. Так само звідси в часи сталінізму з допомогою репресій відправляли людей на будови, шахти у віддалені райони СРСР. Цю саму ситуацію (правда, в цивілізованій формі) маємо й нині, коли в Україні рекрутують працівників для роботи в інші країни, де помітно вищі заробітки, ніж у нас.

При бажанні можна побачити й інші цікаві паралелі між долею невільників, що потрапили до Кримського ханства, й нашими теперішніми закордонними заробітчанами. Так, відносно відомою є оповідь із «Літопису» Самійла Величка (бл. 1670—1728) про похід запорізького отамана Івана Сірка (1605—1685) на Крим в 1675 р. Згідно з нею, Сірко вивів із Криму сім тисяч християн і тумів, тобто людей, народжених від змішаних шлюбів між мусульманами й християнами. Ця цифра виглядає фантастично. Серед цих семи тисяч ніби три тисячі не захотіли йти в «християнську землю», власне, в Україну. Вони сказали, що «мають уже в Криму свої осідлиська й господарства і через це краще там бажають жити, ніж у Русі, нічого свого не маючи». І тоді Сірко наказав повбивати цих людей251. При всіх моментах фантастичності цієї оповіді, вона відображує певні реалії.

Іван Сірко.

Уявне зображення Іллі Рєпіна

Доля невільників, виведених з України, була різною. Дехто потрапляв на важкі роботи й гинув. Але й було чимало таких, які заводили в Криму своє господарство й непогано приживалися там. Чимало дівчат ставали дружинами мусульман – чи то татар, чи турків. Були серед них і жінки султанів. Принаймні багатьом відома історія Роксолани. Деякі діти й юнаки потрапляли до корпусу яничар…

Словом, немало було таких, які «потурчилися, побусурманилися задля лакомства». Чи не нагадують ці «побусурманені» нинішніх українських заробітчан, які осіли за кордоном? Адже й Кримське ханство, й Османська імперія на той час були багатими державами, які відкривали для