Читати книгу - "Монгольськими шляхами"

Того разу ми виїхали з Дзун – Хари в Ерденет на двох бочках. У нашій машині нас було троє – шофер, головний механік комбінату і я, а в другій сім або вісім пасажирів, словом – не перелічити. Не кабіна, а консервна банка, де замість бичків в томатному соусі монголи у власному соку…

До речі, здатність безмежно набиватися в обмежений об'єм у монголів просто феноменальна. У звичайний «газик» де, за нашими мірками, може бути тільки один пасажир, окрім шофера розміщується ще 5–6 чоловік… Четверо, або й п’ятеро на мотоциклі «Ява» без коляски – теж цілком нормально…

Мені якось вдалося добути «бичиг» – (дозвіл) на зимову риболовлю і довелося їхати в такій «консервній банці». Я і ще один з наших, будівельник з Дархана, мали о 3 годині ночі чекати машину в центрі містечка, біля магазину. Шофер переконливо просив не спізнюватися, оскільки дорога далека, а чим раніше приїдемо, тим багатше буде улов… Чи треба говорити, що машина прийшла за нами тільки о шостій ранку…

Цікаво інше: в кабіні двомісного «газону» з будкою, вже сиділо окрім шофера ще троє пасажирів. Дверцята відкрилися, і монголи привітно замахали руками, запрошуючи нас приєднатися до них… Оскільки це, навіть теоретично, неможливо було собі уявити, ми гранично ввічливо і доброзичливо відмовилися і, пославшись на те, що ми тепло вдягнені і на свіжому повітрі нам буде краще, полізли в кузов.

Рушили. На ранково-сірому екрані, утвореному між тентом і заднім бортом, застрибали, змішуючись із зірками, вогні Дзун-Хари. Монгольська зимова ніч – це мінімум -35*С, а вдень, якщо – 20*С, – то це тепло. Ми провели в такій «теплині» весь день, а коли прийшов час повертатися, монголи намірилися було знову зайняти колишні місця. Тут я вже обурився: – поїздка все ж була організована для нас двох, а не для родичів і друзів шофера, і везли нас все ж на риболовлю, а не щоб провітрити в кузові. Та до того ж і поїздка виявилася невдалою – привезли нас на «слойонку» – це коли між водою і поверхнею, окрім основного метрового льоду ще три, чотири шари по чотири-п'ять сантиметрів з водою між ними. Такий «наполеон» пробити плішнею неможливо. Лід стає як гума, вода ллється під валянки, а їх промочити – втратити ноги…

Так що, ви знову в теплі, а нам знову в кузов?!!! Не вийде, а ну вилазь! Монголи так швидко і покірно підкорились, що ми навіть здивувались, але причина такої дивної покірності стала зрозумілою за декілька секунд після того, як ми вдвох, відносно комфортно розмістилися на одному сидінні. Через нас переліз один монгол і всівся верхи на важіль коробки швидкостей, надійно заблокувавши його переміщення, другий всівся мені на коліна, третій – на коліна будівельника… Все це вони виконали швидко, зосереджено і так професійно, що ми прийшли до тями, коли машина вже рушила. Так, це правда, що монголи мілкуваті за статурою, та і вагою до шістдесяти, але спробуйте потримати такий вантаж на власних колінах на протязі 5–6 годин в машині, що мчить по монгольському бездоріжжю…

На сидінні біля шофера нас сиділо троє і на колінах у нас ще двоє. Тому, який сидів між мною і шофером, як я вже казав, важіль коробки швидкостей знаходився якраз між ніг… Цікаво було спостерігати за виразом його очей у момент перемикання швидкостей…

Про монгольські дороги я вже писав, але описати все, що я бачив, неможливо. Дороги, як річки, річки, як дороги. Доріг, в нашому розумінні, крім кількох, вщент розбитих бетонок, практично не існувало. Якби вода дніпровських заток могла зберігати на своїй поверхні сліди моторних човнів на протязі, скажімо, місяця, – вийшло б щось аналогічне карті доріг в монгольському степу.

Монгольські водії – то, взагалі, окрема тема. Розкажу про невеличку, але знакову подію:

– Під час однієї з поїздок до Улан-Батора щось трапилось з двигуном нашої машини. Водій зупинив машину, відкрив капот, щось там посмикав, та й мовчки пішов дорогою кудись назад… Я розгублено дивився йому вслід, не знаючи що робити, бо не раз чув від друзів, що в разі поломки водії здатні кинути машину і йти пішки до найближчого селища. Мій водій поволі віддалявся неспішним кроком, інколи нахиляючись, ніби щось шукаючи. Ось він щось підняв, уважно роздивився і, так же повільно, (а куди поспішати?) – рушив до машини. Обличчя світилося вдоволеною посмішкою. В руці, переможно піднятій вгору він тримав іржаву гайку М8… Поки водій, голими руками, припасовував знайдену запчастину на місце загубленої, я пішов по дорозі, щоб трохи розім'яти ноги. Не ступивши і десяти кроків, я побачив на дорозі гайковий ключ 12х14, підняв його і відніс водієві. Водій подякував, надійно затягнув знайдену гайку, а потім відніс ключ на узбіччя, і поклав його на камінь, щоб той, кому він буде потрібен, довго не шукав…

Скільки їжджу не втомлююся дивуватися здатності монгольських водіїв орієнтуватися в цьому павутині доріг у будь-який час доби. Через кожні 200–400 метрів дорога віялом розходиться в різні боки, але шоферів ніколи не обтяжують тяжкі роздуми наших билинних витязів… може тому і не обтяжують, що камені на роздоріжжях геть усі без написів… Хоча ні, не всі, але про це пізніше.

Як тільки в межах погляду з'являється юрта, і за єдиної умови, що там вже не стоїть раніше прибула машина, водії неодмінно, у будь-який час доби, під'їжджають і зупиняються коло неї. Шофер і його пасажири йдуть в юрту, де їх незмінно приймають, як довго очікуваних родичів. У відповідь на наше «Сайн байцгана уу?» – здравствуйте! Звучить не звичне – «Сайн, сайн байцгана уу?», а «Тавтай морилно уу!»