Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

то було тісто ще не на Паску, а для печива, яке могло довше постояти: для тістечок, для цвібака, для медівників. Мені доручали мішати сир із маслом на сирник, варити чоколядовий люкр, терти мак на маківник. Дуже кортіло все покуштувати, але мама гримала: «Не лижи макогін — будеш мати лисого чоловіка», — а за поїдання сиру ложкою била по пальцях. У Великий четвер ішли на архиєрейську службу з умиванням ніг, а потому допікали решту пляцків, варили шинку, ковбаси, шпондер, язик і все інше. Аж пополудні в четвер місили тісто на паску. Мама спочатку йшла на три-чотири Євангелія, а опісля готувала аж до ранку. Ми з татом ішли на всі Євангелія, щоби ніхто не заважав матері працювати. Вона пекла не раз до другої-третьої години ночі. А рано в усіх львівських церквах дзвонили дзвони до утрені,◦— найліпше було чути завжди Кирила з вежі Корнякта. У п’ятницю не вільно було робити нічого. Навіть обід готували дуже простий: печена бульба зі смаженою в олії цибулькою, «москалики» — закручені половинки оселедців, — квашена капуста. Далі йшли до плащаниці. Мама — до двох-трьох, а ми, діти, хотіли побувати чи не в кожній церкві. Після плащаниці мама бралася пекти сирну паску…

— Таку, як ти печеш: із рожами, викладеними з родзинок, і з лимонною цедрою з трьох лимонів? — перебивала Галина.

— Так, її,◦— як пекла ще прапрабабця, і прабабця, і бабця, і мама, а тепер я і тебе навчила. Мама вірила, що навіть коли всі паски не виросли, а сирна паска вийшла добра, то й рік буде добрий. І навпаки, якщо все вдалося на славу, тільки сирна паска не підійшла, то нема ради: рік буде поганий.

— І справджувалося? — питала Галина.

— Ну, знаєш, як мама вбила собі в голову, що рік має бути поганий, то звертала увагу тільки на погане. Якщо ж вірила, що рік має бути вдалий, то пригадувала це щоразу, коли траплялося щось добре.

— А в суботу?

— Між п’ятницею і суботою в мами рідко бувала довга перерва, хіба якихось кілька годин сну. В ніч на суботу треба було попекти ще різні булки, шинку, фаршироване порося, а Броніслава натирала підлогу воском і бориславською пастою до паркету. Ну, а тоді застилали білим обрусом стіл і викладали на нього свячене.

— А писанки?

— Писанки — то була дитяча робота. Мама робила під-львівські крашанки у виварі лушпиння з цибулі, а я розписувала гуцульські писанки разом зі сусідськими дітьми. Все то складалося на обрус поміж пасками, булками і м’ясом, із гілочок барвінку викладалося написи «Христос Воскрес». Святили навіть вино. Коли закінчували робити останні порядки, то вбиралися самі, їли простий обід і чекали священика.

— То ви не носили паски святити? Священик приходив додому?

— Так, і ми, діти, виглядали його. Він заходив до хати, благословляв усіх, святив стіл із наїдками, а тоді сідав до короткої закуски — без м’яса, ясна річ, — але випивав келих вина.

— І так у кожній хаті?

— Не знаю, мабуть, не в кожній, але мій батько був шанований чоловік, і до нас духівник заходив надовго. Натомість дяки явно прикладалися до чарки ретельніше, бо після того обходу на Воскресній утрені іноді ледве на ногах трималися. Коли паски були посвячені, збиралися на утреню — найчастіше до Собору святого Юра. Там гарно правили, і послухати приходили часом навіть поляки чи жиди. Після утрені вдома знову перекушували без м’яса і лягали спати. А рано-вранці мама йшла на тиху службу Божу і мировання, а потому готувала свячене для нас і для гостей. Ми ж вирушали на архиєрейську службу, де слухали Євангеліє від Івана різними мовами. Коли поверталися додому, там на нас уже чекали смачні свячені страви: м’ясо, яйця, паска… Тільки тортів мама ще не різала, щоби лишилося для гостей, котрі приходили пополудні.

— А в понеділок теж обливалися, як тепер? — допитувалася Галина.

— Аякже, хлопці бризкали водою на дівчат, котрі їм подобалися.

У дитячій кімнаті стояв дубовий креденс. Ключі до його шухляд були важкі, й мала Софія не могла повернути такого ключа в замку. Дитиною Софія часто фантазувала, намагаючись відгадати, що ж саме зберігається в недосяжній глибині зачинених шухляд: їй марилися привиди, марципаново-шоколадні скарби, чарівні ліхтарики…

Коли Софія трохи підросла, мама одного разу відчинила креденс — і Софія на кілька хвилин закам’яніла від подиву та захоплення: в шухлядах зберігалися мамині прикраси, сукні й тканини, з яких лише планувалося щось пошити. Той день, коли вони з мамою сиділи на підлозі й перебирали один за другим шматки тканини, Софія запам’ятає назавжди. У неї в голові відразу вимальовувалися фасони суконь, які можна було би пошити з цієї тканини для мами. А один — трохи менший — шматок вона змоделювала відразу ж на себе. Цим сукням так ніколи і не судилося бути пошитими, а прикраси разом із тканинами кудись зникли під час війни. Але той уявний бал неймовірно гарних суконь снитиметься Софії всі воєнні роки. Креденс зберігся і далі стояв на тому самому місці, й згодом Софія триматиме в ньому газети і журнали з викрійками, а улюбленим заняттям Галини в дитинстві буде порпатись у шухлядах і читати старі газети. Час від часу, вичитавши щось особливо курйозне, Галина прибігатиме з тим до Софії:

— Бабцю, а правда, що колись давно, коли ти ще була маленька, до Львова приїздив «чоловік-комаха» і хотів вилізти на будинок біля Оперного театру, чіпляючись за стіну тільки якимось одним гачком?

— Так, Галю, правда, —