Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

«А бенькартика приніс?»

Я не зрозумів. Вийняв із внутрішньої кишені піджака свою тоненьку книжечку «Прут несе кригу» і, подаючи йому, мовив затинаючись:

«Я… Я хочу вам подарувати…»

«Ого-го, пишеш! Це добре! – вигукнув Яцків, забираючи в мене книжечку. – А пляшечки не приніс?»

«З чим – пляшечки?» – запитав я, відчуваючи, як душа йде в п’яти.

«Таж не з водою… Не приніс? Ну, то принесеш другим разом».

Я втямив, що мені треба йти геть, але все ж наважився сказати, чого ж врешті-решт завітав до нього.

«Я вступаю в Спілку письменників і прошу вашої підтримки».

«А що, не приймають? О-о, вони такі, я їх знаю! То скажіть їм, що старий Яцків стоїть за вас по-козацьки – ого-го!»

«А ви мені це „ого-го“ напишіть», – випалив я.

Він глянув на мене, мов на ворога, і відказав коротко:

«Е ні. Щодо того – то ні!»

Я аж тепер зрозумів, що мене обдурено, і позадкував до дверей. А Яцків умить забув про мене, сів за бюрко в своє вольтерівське крісло і, покручуючись на ньому то в один, то в другий бік, розгорнув мою книжечку і почав читати новелу «Бузьків вогонь», якою збірка врозпочиналася.

Я затамував подих і стояв біля порога. Яцків читав, читав, потім шморгнув носом, взяв ручку, аркуш паперу і довго щось писав. Коли закінчив, сказав сам до себе: «О, я в молодості вмів ще краще писати! А тепер мене знають більше в Японії, ніж дома». Він глянув на двері й зовсім не здивувався, що я стою іще біля порога.

«На! – подав мені записаний папір. – Але на другий раз без бенькартика не приходь».

О, що то була за рекомендація! Й говорити незручно…

Мене прийняли до Спілки, як і передбачав Цмокаленко, – «без жодного слова». Я справив у ресторані бенкет, а Ірину Вільде попросив, щоб вона привела і Яцкова.

Яцків мене не впізнав. Він сидів за столом, попивав коньяк і був відсутній. За рік його не стало. А тоді, на бенкеті, Ірина Вільде вилила мені на голову чарку горілки і поблагословила в літературу. Я назвав її «нанашкою», і це ніжне прозвисько залишилося за нею назавжди: хотів назвати нанашком і Яцкова: виголосив тост за його здоров’я, подякував за рекомендацію, та він нетерпляче похитав носом-п’явкою і мовив:

«Юначе, я тридцять років нікому нічого не підписую і нічого не пишу, та й вас бачу вперше».

Нині, дякуючи Миколі Ільницькому, ми маємо опубліковані всі твори Яцкова і пишаємося знаменитим письменником. Чи додасть щось до його імені цей мій спогад? Можливо…

Про молодомузівського характерника можна – і варто – написати цілу книгу. Його образ я вивів у романі «Шрами на скалі», проте дуже фрагментарно – Яцків заслуговує на більше… Та ми й донині вражені комплексом неповноцінності. Вічно осміяні і чужим сміхом принижені, втратили почуття самоіронії, не вміємо кепкувати самі з себе, боїмося сказати звичайну правду про великих людей, творимо з них ідолів і залишаємося нудними, мов старі діви або монашки, і зрештою, будучи такими, створюємо й нудну літературу. А потім скаржимося, що нами не цікавляться чужинці…

Тут би годилося відвести цілий розділ для Ірини Вільде. Та боюся, що не зумію цього зробити: вона увійшла в моє життя як рідна, як справжній приятель. Я любив її і сперечався з нею, я навіть посмів одного разу не прийти до неї на багатолюдні посиденьки в день її народження: перед тим вона необачно скомпрометувала себе неприхильною, з політичною інкримінацією, статтею проти молодих письменників – було й таке, хай їй Бог гріха не пише… Якось з Романом Кудликом ми серед ночі втекли із її дачі в Дорі, не витримавши міщанської компанії. Вільде, у свою чергу, сварила мене, мов мама, коли я без рації задирався в суперечках, – та це були стосунки сина з матір’ю, а про маму що напишеш – тільки й те, що вона мама.

Вільде була єдиною особою серед львівських письменників, біля якої гуртувалася літературна молодь. Вона була енергійною, дотепною, деколи смішною – якщо брати до уваги її забудькуватість і недбалість щодо зовнішнього вигляду, але завжди цікавою і мудрою. Новаторка у прозі, сама чужі новації не завжди сприймала, і прикро не раз було Ніні Бічуї, яку Ірина Вільде називала донею і водночас зізнавалася, що не вміє читати її творів.

Не можу пробачити їй змарксищення знаменитої епопеї «Сестри Річинські» – як те все тепер відредагувати?

Але й не міг я натішитися її пожадливістю до життя: де тільки її не носило! То Японія, то Америка, то Коломия, то Москва… Ну, а що б ви сказали на те, що одного разу, вибравшись із своєю мамою на весілля до її далекої родини в селі Микитинцях на Косівщині – у той глухий закуток за річкою Пістинькою, через яку треба було вміти перейти хисткою кладкою і не запаморочитись, – побачив я за весільним столом на чільному місці свою «нанашку»!