Читати книгу - "Вовк-тотем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А схил, що вів до болота, ще й сприяв збільшенню швидкості; підштовхував їх туди й білий вітер, який дедалі дужчав, змітаючи все на своєму шляху, тож коні вже мало не летіли, і табун врешті з гуркотом скотився прямо в трясовину, мов кам’яний обвал з гори. За мить тоненька крижана кірка проломилася, з-під неї бризнуло болото, й увесь табун потрапив у трясовину. Жалібно заіржавши, коні спробували вирватися; їхня ненависть до вовків і страх перед ними сягнули крайньої межі, тож, потрапивши в болото, вони тільки на мить засумнівалися, що робити далі, але потім одностайно зібрали останні сили й посунули вглиб трясовини, дедалі більше загрузаючи в ній, ладні вчинити колективне самогубство в болоті, ніж віддати свої тіла на поживу найлютішим ворогам — вовкам, і допустити, щоб ті досягли свого. Цей табун, якого люди позбавили самечої сили, хоча й утрачав життя, але пішов на останній протест, відповівши колективним самогубством на самовбивчий реванш вовків. У давньому монгольському степу вони мали право вважатися хоробрими істотами.
Однак жорстокий степ зневажає слабких і навіть насамкінець не виявляє до них ані краплі жалості. Холод, що посилився надвечір, швидко скував поверхню трясовини тоненькою кіркою криги, однак, хоча береги болота промерзли наскрізь, ближче до середини воно не змерзлося настільки, щоб витримати цілий табун, тож коли коні проломили кірку, вони потрапили в ще більш, ніж зазвичай, грузьке болото. Сніг і мороз зробили його холодним і липким, тож просуватися крізь нього було значно важче. Коні, спотикаючись і ледь витягуючи з болота копита, просувалися вглиб, однак з кожним кроком у простір між їхніми тілами й болотом набивалося ще більше снігу й задував холодний вітер, тож табун так переколотив болото, що воно стало ще більш холодним і грузьким. Урешті табун знесилився і стомився, не в змозі зрушити з місця. Коні, які мчали попереду, не могли рухатись, бо вже загрузли по самісіньку холку, а коні, які залишалися позаду, хоча й вгрузли лише по черево, просуватися далі все одно не могли. Холодне й грузьке болото, яке поступово змерзалося, міцно стриножило коней, ніби зв’язало смертника по руках і ногах на місці страти. Табун, який уже бажав смерти, але ніяк не міг її отримати, скорботно і розчаровано заіржав, аж над засніженою трясовиною пішли клуби пари від їхніх подихів, а обледенілі на щетині краплинки поту покрилися зверху памороззю. Табун зрозумів, що тепер уже ніщо його не врятує і ніщо не завадить вовчій зграї кинутися на них в останній колективній атаці.
Бат із силою натягнув вудзечку, стишивши ходу свого коня, й обережно під’їхав до краю трясовини. Вороний тільки ступив на мерзле болото, як почав злякано форкати й роздувати ніздрі, а потім опустив голову й почав напружено розглядати сніг і кригу на болоті, не наважуючись ступити далі. Бат посвітив уперед — до середини озера — ліхтариком, але крізь непевні просвіти між сніжинками зміг побачити лише розмиті обриси табуна. Декілька скакунів безсило хитали головами, ніби вже перед самою смертю намагалися востаннє покликати на допомогу свого господаря. Бат так розхвилювався, що рвучко дав коневі шпор, змусивши його йти вперед. Обережно зробивши кроків п’ять-шість, вороний усе ж проломив крижану кірку й потрапив у болото, тоді він почав злякано витягати ноги й задкувати і зупинився тільки тоді, коли вистрибнув на твердий берег озера. Як Бат не лупцював його після того нагайкою, вороний уперся і не хотів ступити ні кроку вперед. Бату хотілося зістрибнути з коня й дістатися до табуна пішки, щоб охороняти його від вовків рушницею, однак вчини він таким чином, він утратив би перевагу вершника — можливість відганяти вовків нагайкою і мати додаткову зброю у вигляді залізних кінських копит. Якби він зійшов з коня, вовча зграя уже б його не боялася, і окремо вони — кінь і людина — легко стали б здобиччю зграї. Крім того, він мав лише десять патронів, і навіть якби спромігся кожним пострілом вбити по вовку, все одно не перестріляв би їх усіх. Можливо, він зміг би відігнати зграю, але холод, який за ніч мав тільки посилитися, закував би в кригу болото разом із табуном. А що, якщо зараз повернутися на бригаду й покликати на допомогу? У таку велику хурделицю всі переймаються тим, щоб охороняти свої отари, тож бригада навряд чи зможе знайти достатньо людей і возів, щоб витягнути коней з трясовини. Сльози, які потекли в Бата по обличчю, прикипали до нього крижинками; він повернувся на схід і, піднявши очі до неба, скорботно закричав: «Тенґере, Тенґере, Ти, що даєш життя, дай мені мудрості, дай мені душевних сил! Допоможи мені врятувати цей табун!» Але Тенґер, так само роздуваючи щоки, скажено дмухав на землю білою хурделицею, тож вона тільки розсіяла навколо голос Бата.
Бат зітер крижані сльози рукавом, прив’язав ручку нагайки до зап’ястка, потім розв’язав за спиною пасок рушниці і, підтримуючи лівою рукою саму рушницю й ліхтар, приготувався до підходу зграї. У цю мить у нього в голові була тільки одна думка — вбити якомога більше вовків.
Чекати довелося довго, Бат так замерз, що вже ледь тримався в сідлі. Раптом ніби тихий низький вітерець промайнув крізь нього — зграя ступила на трясовину і зупинилася на східному березі болота, розчинившись у клубах сніжного туману. За мить зі зграї вислизнув один худий вовк і обережно попрямував до табуна, кожним кроком випробовуючи твердість криги під лапами. Бату він здався замалим, щоб стріляти. Зробивши декілька кроків, вовк раптом рвучко підвів голову і, пришвидшивши кроки, підтюпцем побіг до табуна. І не дочекавшись, поки він до нього дістанеться, з берега озера здійнявся білий вітер, мов сніжний дракон, і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовк-тотем», після закриття браузера.