Читати книгу - "Повернутися дощем"

Настя злякалася. Вадим, звичайно, мав рацію, але його заява може розлютити бойовиків і тоді їх точно розстріляють під парканом.

Вона взяла чоловіка під руку і ледь помітним натисканням пальців дала знати, аби обережніше висловлювався.

— Кажеш, грамотний? Так би мовити, юридично підкований? Усе знаєш? — примружив очі Сергій. — Не військовополонені?

— Так!

— Тоді я можу робити з вами що завгодно! — В його очах палали злість і ненависть.

Вадим промовчав. Йому не хотілося зайвих неприємностей, треба щось робити, аби їх відпустили.

— Гаразд, — мовив спокійно. — Ми цивільні, які заблукали. Можете забирати все, але відпустіть нас.

— Будь ласка, — додала Настя.

Сергій витримав паузу, дістав пачку «ЛМ», покрутив цигарку. Напевно, він був тут не останньою людиною, бо один із ополченців одразу ж зі спритністю коника-стрибунця підскочив до нього, чиркнув запальничкою.

— Я відпущу вас, але ви мені розповісте все без брехні, — сказав він, затягуючись димом. — Щось приховувати від мене марно — все одно дізнаюсь і тоді вам буде непереливки.

— Що ви хочете знати? — зітхнув Вадим.

— Усе! Звідки? Куди? Чому? Я ясно висловлююся?

— Так.

— Уважно слухаю, — Сергій знову облизнув губи.

— Ми з дружиною їхали із Сєвєродонецька, везли посилки українським військовим.

— На кого ви працюєте?

— Ні на кого. На себе. Мені подзвонили за оголошенням, запропонували роботу.

— Яку? — нервово спитав чоловік.

— Доставити вантаж військовим. Я навіть не дивився, що там у коробках.

— Брешеш!

— Та ні.

Один військовий сплюнув на землю і невдоволено сказав:

— Зуб, та бреше він усе! Хіба по його пиці не видно, що він ідейний?

— Поки такі, як він, скакали на Майдані, я в шахті гарував, як негр на плантації! — підпрягся його товариш. — Ви там були, а я на вас горба гнув!

— Що ти з них візьмеш? — підтримав хтось із натовпу. — Майданутим нічого в башку не вдовбиш, бо вони ідейні, правильні!

— А я залишив удома дружину та дітей, щоб знищувати майданутих! — скипів ненавистю кремезний чолов’яга. — Зуб, що ти з ними панькаєшся? До стінки, і крапка!

— Ми не були на Майдані, — сказав Вадим.

— Це правда, — підтвердила Настя.

Утім, їхня заява не заспокоїла, а навпаки, розлютила ополченців. Вони почали навперебій обзивати полонених та крити їх матюками.

— Ша! — крикнув Сергій-Зуб, і всі замовкли. — Я не вірю вам, — звернувся до Вадима та Насті. — Ви мені все одно розповісте всю правду. Ви — заслані козачки? Чи їхали на розвідку, вдаючи з себе невинних овечок?

— Відпустіть мою дружину, я вас дуже прошу, — сказав Вадим. — Можете мене залишити.

Його слова викликали лише нові насмішки.

— Я можу тебе відпустити, — запропонував Зуб. — Забереш автівку, будеш і далі їздити, волонтерити, а ось твою бабу ми залишимо собі. Згода?

— Ні, в жодному разі! Відпустіть її, а мене залиште. Навіщо вона вам? — схвильовано мовив Вадим.

Зуб примружив очі, облизнув губи, розмірковуючи. Напевно, в його стилі було промацати людину, знайти в неї ахіллесову п’яту, щоб завдати болючого удару. Він зрозумів, що слабким місцем Вадима є його жінка, тому наказав зв’язати руки полоненим. Неадекватний ополченець, перекинувши автомат за плече, дурнувато гигикаючи, підбіг до них та стягнув ззаду руки пластиковими монтажними хомутами. Сергій наказав Вадимові залишатися на місці, а Настю посадили на стілець перед ним.

— Якщо рипнеться, — Зуб кивнув у бік Вадима, — одразу стріляйте в голову.

— Запросто! — аж підскочив від задоволення обдовбаний.

— Дивись на неї, — наказав Зуб Вадимові. — Відвернешся — одразу отримаєш кулю в лоба, а потім і вона. Зрозумів?

— Так, — глухо відповів Вадим.

— Дайте мені пакет! — наказав Зуб.

У Насті похололо серце, і все навколо захиталося. Страх скував залізним обручем, у грудях похололо, і по тілу поповзли мурахи. Лякають чи вб’ють? Усе одно живими не випустять — або застрелять, або замордують. Треба дивитися на Вадима, запам’ятати його обличчя перед відходом у вічність. Страшно, дуже страшно. І жити хочеться. Де взяти мужності?

Вона побачила, як подали Зубу звичайний пакет з малюнком півонії. З такими ходять до магазину за продуктами, а зараз він стане знаряддям тортур або й убивства. Чоловік спритно надів пакет на голову жінки. Вона нічого не бачила і хотіла крикнути з відчаю, але від страху неминучої смерті скам’яніла.

— Що ти, бовдуре, мені приніс?! Він дірявий! — крикнув