Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ми об’їздили море лікарень, побували в найкращих окулістів країни, — вів далі Ярослав. — Батько поступово розпродував хазяйство: Дуная, корову, поросят і курей, бо ми постійно були в дорозі й дивитися за всім тим талалайством[40] уже було нікому. Та й гроші на обстеження були потрібні. Батько не жалів для мене нічого, знав одне: я мушу знову побачити сей світ і ми маємо знову піти вдвох по гриби…
Та лікарі лише розводили руками. Не знали, чим допомогти зобидженому, хоч і такому вродливому молодому поліщукові.
— А потім один професор, десь аж за п’ять років наших митарств, порадив нам поїхати в Чехословаччину, мовляв, у Празі є клініка, де роблять хоч складні та дорогі, але гарантовано результативні операції. Він дав адресу, розказав, як туди їхати, і назвав суму, яку треба було на все те витратити.
Євген, на прізвисько Нічийний, продав усе. Продав останнє, що мав, — хату. Свою затишну й розбагатілу за роки тяжкої праці господу, з обробленими городами та новими хлівами… Євген знову зостався ні з чим. Але він знав, що мав зробити саме так. І ні про що не шкодував.
— Ми сиділи на чемоданах на вокзалі, я безперестанку плакав. Схилившись батькові на плече, шепотів: «Тату, як же ви житимете? Що з вами буде?» — «Ти за мене не журися, — відказував він. — Ти за себе журися…» — «Ми викупимо нашу хату, тату, обіцяю вам!» — клявся я насамкінець. А потім я поїхав, Ярко, — мовив голосніше. — Мене зустріли, завезли в клініку, за пару тижнів зробили операцію, і я таки побачив цей світ, Ярко, я його знову побачив! — скрикнув Ярослав і вибухнув плачем.
— Що? Чого ж ти плачеш? — Ярина забулькотіла так, мов була окропом у казані.
— Але я зрадив його, Ярко, я його зрадив! — прошипів із ненавистю до самого себе.
— Кого? Як? — не змогла дійти тями дівчина.
— Я залишився там! У Празі! Знайшов роботу, почав заробляти і про батька свого… забув! — заридав. — Я про нього забув… на цілих… на цілих… п’ять літ!!! На цілих п’ять літ!!!
Ярина сиділа сама не своя.
Гіркотою душилася.
Давкою…
Аж нестерпною…
«Як же ти міг?» — просилися слова. Але вона змовчала. Правдиві емоції приховала…
Часто ми жертвуємо правдою заради коханих. Але чи варто те робити? Бо правда не любить, коли її приховують. Вона однаково зринає. Чи то випурхує прудкою пташкою, чи виповзає лякливою гадюкою. Але щоразу робить те зненацька. Так, ніби нізвідки з’являється. Але насправді вона з отих схованок, де її притримують, вигулькує, як шило з мішка. І тоді, знай, значно більше шкоди завдає, навіть болю, і саме тому, хто так старанно її приховував, іншого жаліючи, а не тому, хто про існування тієї правди не знав і не здогадувався…
***
Нічийний доживав віку в будинку престарілих. Хоча мав ледь за шістдесят — виглядав на всі дев’яносто. Після років поневірянь по чужих закутках і роботи на «пана» за кусень хліба, про постійний дах над його головою подбали колишні знайомі журналісти. Знали, скільки пережив цей чоловічисько. Вони вкотре написали в газету статтю про Євгена Карпука, розхвалили, мовляв, от який батько в нашім районі живе — всім батькам батько, — розпродавав усе нажите заради здоров’я єдиного сина… Тож районним можновладцям не випадало зоставляти такого шанованого «героя» без покрову — попросили для нього ліжко в місцевому геріатричному центрі, що його в народі називали будинком престарілих.
А Євген і втішився. Бо все, що мав зробити на цім світі, — вже зробив. Ліжко в пансіонаті йому було треба лише для одного — для полюдської смерті.
Він помер із посмішкою на вустах. Останнім часом сумним Нічийного в будинку престарілих рідко бачили. Знали, чому так радіє. Професор, який понад п’ять літ тому проклав дорогу до синового щастя та світла, надіслав йому листа. Особисто Євгенові Карпуку. «Батькові з великої букви» — так і зазначив на конверті. Того листа татові-«герою» передали з райради.
Професор писав, що недавно був у Празі, бачився з колегами-чехословаками, запитував про «вашого» Ярослава. Вони сказали, що з лікарні він пішов бачачи…
«Сподіваюся, ви щасливі й уже не одну осінь ходите з сином по гриби», — додав професор наприкінці листа.
«Так і є», — прошепотів Нічийний.
І йому востаннє наснився осінній ліс, повен білих грибів…
***
— Тепер ти розумієш, Ярко, чим я заслужив на муки? — прошепотів Ярослав.
— Думаю, ніхто не заслуговує на муки, — відказала Ярина, складаючи до торби миски з рештками Ярославового обіду. Сьогодні її незрячий «пацієнт» не мав такого, як завше, завидного апетиту. — І головне, що твій батько твоїм мукам не зрадів би. Не для цього він жив, трудився і тебе рятував…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дерево, що росте в мені», після закриття браузера.