Читати книгу - "Клуб «Афродіта»"

— Ні, я не думаю. Те, що ви бачили по телевізору, стосується багатьох, але не Маркуса Бергера. Він діяв цілком розумно, з холодною розважливістю, думаючи про вигоду. Оскільки він уже мертвий, то навряд щоб якийсь психіатр узявся за цю справу. Йдеться, зрештою, не про визначення вини. Я хочу притягти до суду лише його вбивцю. Тепер скажіть мені ще, будь ласка, де квартира Маркуса Бергера. Мені б хотілось її оглянути.

— Я навіть маю ключа. Це ключ Крісти. Я залюбки його вам позичу. Зрозуміло, за розписку.

— Чи означає це, що ваша дочка мала ключа від квартири Маркуса Бергера?

— Сьогодні так ведеться серед молодих людей. Чи ви гадаєте, вони тільки за ручки трималися? — спитала фрау Беккер, зневажливо кривлячи губи.

Вона пішла в дім і незабаром повернулася з другою пляшкою мінеральної води та ключем, який мовчки простягла Вусту. На ключі висів невеликий брелок із написом у червоній пластмасовій рамці: «Дюнвальдер Мауспфад». Роздивлятися номер будинку Тоні не став.

Дюнвальдер Мауспфад! Зовсім поруч було знайдено труп Маркуса Бергера. Отже, він мав іще одну квартиру. Квартиру у цілком пристойному житловому районі. Наскільки Тоні Вуст пам'ятав, там були переважно будинки на одну-дві сім'ї з великими садовими ділянками.

Звичайно, туди слід було негайно поїхати. Якщо Маркус Бергер справді мав там пристойне житло, то чому тоді у своїх документах він подавав іншу, компрометуючу адресу? Може, квартиру на Дюнвальдер Мауспфад він найняв недавно і ще не встиг переписати адресу в адресному бюро?

Тоні Вуст, однак, не міг просто так підхопитися й піти. Бєккери не повинні були помітити, яку важливу інформацію він од них дістав.

— Що ж, власне, збирався робити ваш зять на таксомоторному підприємстві? Хотів стати комерційним директором чи, може, волів сісти за кермо? І чим намірялись зайнятися ви, пане Беккер?

— Ну, крім усього, я ще й власник ліцензії на таксомотор. Щоправда, окремий водій не має ніяких шансів. Я збирався складати графіки виїздів, а також сам їздити — мені це дуже подобається. А крім того, я мав би стежити за тим, щоб автомобілі були в порядку. Адже це найголовніше. Якщо при найменшій поломці звертатися до майстерні чи просто не стежити за машинами, то прибутку не буде. Тоді доведеться лише на ремонт і техобслуговування викидати щомісяця п’ятдесят тисяч марок. Що ж до Маркуса, то він хотів займатися бухгалтерією, діловодством і таким іншим. Зрештою, я на цьому не розуміюсь.

— Ви розмовляли й про гроші?

— Звичайно! Ми сподівалися мати пристойний заробіток, не менший ніж на інших таксомоторних підприємствах. А в кінці року, залежно від обставин, ділити прибуток. Із цією метою ми збиралися заснувати товариство з обмеженою відповідальністю. Ми навіть разом ходили до адвоката обговорити цю справу. Майно товариства мало складати п'ятдесят тисяч марок. Маркус збирався також надати фірмі в кредит свої гроші, тобто ще добрих триста тисяч. На цю суму ми збиралися купити автомобілі. Приблизно дюжину. Є можливість перейти на вигідніші сучасні марки…

— Атож, я знаю.

Тоні Вуст подивився на годинника, вдаючи здивування, й почав прощатися з подружжям Беккерів.

Уже відчиняючи хвіртку на вулицю, він обернувся. Запитання, поставлені у момент виходу, на телебаченні звучать неймовірно ефектно, дарма що їм надають ніби другорядного значення. Тоні при цьому сам собі здався майже дурнем.

— О, я ще забув дещо. Гадаю, мені все-таки треба поговорити з вашою дочкою. Вважаю навіть, що це просто необхідно. Можливо, вона ключова постать у всіх подіях.

Франц Беккер підхопився з місця. Його самовладання миттю зникло. Він грубо напався на комісара.

— Не вплутуйте сюди мою дочку! Яке вона має відношення до вбивства? Зараз вона відпочиває на селі у тітки! Втрата Маркуса для неї була неабияким струсом! Невже ви цього не розумієте? Я попереламую вам кістки, якщо ви розпатякаєте їй усі ці дурниці про Маркуса!

Комісар Тоні Вуст мимохіть відступив на два кроки, відгородившись від Франца Беккера хвірткою. Цей м'ясистий, міцний чолов'яга у сліпій люті виглядав справді небезпечним. Тоні не хотів затівати сварку. Він повернувся й попростував до свого автомобіля. Зрештою, він не зобов'язаний брати в батьків дозвіл, аби допитати їхню повнолітню дочку. Лише одна притичина була у цій справі. Він не знав тітчиної адреси. Та колись же Кріста має-таки повернутися звідти. Не може ж вона вічно ховатися на селі!

Тоні не став діяти звичайними службовими методами. Своїх колег він теж ні про що не повідомив. Маючи ключа, він поїхав просто на квартиру.

То було щось більше, аніж квартира. То був невеликий будинок на одну сім'ю. З просторо спланованими кімнатами. З великою, вишукано обставленою кухнею, головним надбанням якої була колекція із щонайменше сорока різноманітних ножів.

Усе тут було чисте й доглянуте. Або Маркус Бергер тримав прибиральницю — зрештою, він міг собі це дозволити, — або котрась із жінок, яких він шантажував, дбала тут про чистоту.

Тоні вважав це теж цілком вірогідним.

У підвалі був невеличкий бар. Усе на диво благопристойно. Був навіть відкритий камін з акуратно складеними поруч дровами.

Цікавішою виявилась невелика кімнатка, майже комірчина, з якої Маркус Бергер зробив собі щось на зразок контори. Там стояли письмовий стіл, гвинтовий стілець, на підставці лежав енциклопедичний довідник Дудена, валялося декілька кулькових ручок та аркушів паперу.

Усе це мало справляти враження кабінету, в якому представник фармацевтичних фірм складає свої звіти.

На письмовому столі Тоні вгледів три фотокартки у чорних шкіряних рамках. На середній — Кріста Беккер, на лівій — Кріста Беккер в обіймах Маркуса Бергера, на правій — подружжя Беккерів, і між ними Кріста.

З-під скла на столі Тоні Вусту всміхалася з кольорового фото пані