Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд"

кохання, а я, при наставленні емоційному, таки помилявся. Але яка ціна раціонального ставлення в таких речах, як кохання, коли воно корінням своїм ірраціональне і завжди нищить тверезі розважки, бо вимірювати ними кохання це вбивати його, а я, здається, тільки те й чинив. Через це можу не згодитися з господинею, що в її рації щодо мене й Іри вона й справді керувалася лихими намірами, а бажала мені добра цілком на тому рівні, на якому свого часу хотіла того ж таки моя мати, отже, ставилася до мене по-материнському, хоча й свого приватного інтереса могла утримувати: мати не бажала, щоб у її родину входив чужорідний елемент, а господиня не хотіла, щоб мій статус самотнього пожильця, який цілком її задовольняв, ламався. Але ті спонуки, на мою думку, побічні, головне інше: обидві мене оберігали, ще й цілковито тотожньо — оце найбільше й жахало, хоч інформація щодо Іри ще не була перевірена, а тільки принесена на крилах, перепрошую, бабських передань, які не раз гіпертрофуються й не можуть не вбирати в себе суб’єктивного бачення та оцінок, адже відома річ: ті ж речі можна бачити й трактувати цілком по-різному (до речі, є таке оповідання в японського письменника Акутагави Рюноске); через те, хоч яке разюче було звідомлення господині, але воно надійшло через сорочий телеграф; я ним не переймався аж так разюче, маючи аналітичну природу мислення, хоча брехав би, коли б сказав, що емоційно поранений не був. Таки був уражений і шкодував, що не маю вдома алкоголю, бо, правду кажучи, захотілося напитися, відтак твердо заснути і хоч би так організувати своє скаламучене єство. Але магазини вже було зачинено, та й виходити з дому не бажав, находився досить, отож зайшов до кімнати й накинув гачка, ніби боявся, що господиня без стуку ввірветься сюди й мене до решти доб’є, бо переконалася, що з мене нікудишній ігемон і виконувати її накази не буду безперечно.

Це вже була дурня, але зачинитися від світу бажав і навіть не для того, а з простої побудки: хай вони всі, оці жінки, поміж яких я утесався, дадуть мені спокій. Егоїстично? Безперечно, але в усьому мусить бути межа. Зараз же почувався мухою, яка зав’язла в хитромудро сплетеній павутині, і ця павутина ставала не так кросвордом, хай і ребусним, що його розв’язують та заповнюють для розваги, як системою небезпечних пасток, розставлених у різночассі, інколи не тільки для мене, але, виявляється, таки для мене і тоді, як в історії батька з Калиновською, коли я ще й на світ не народився. Отож питаю у задачці: хто є творцем цієї сітки і її мережником чи мережницею? Диявол? Але в диявола я тоді вірив мало, більше не вірив, хоча про диявола-світодержця писав не один стародавній мислитель, хоч би Іван Вишенський чи Григорій Сковорода, а їхні твори тоді я напевне читав, в останнього мережа чи сітка була одним із сталих символів буття; зрештою, і кросворд має подобу сітки, але жодної небезпеки ні для його складача, ні для розгадувача не несе; тут же чуття небезпеки ставало тотальне, хоча не міг не розуміти, що це могло бути результатом моєї втоми.

Але спати ще рано, щось читати — неможливо, багато не начитав би, курити — остобісіло, від тютюну в роті вже судомило, займатися шкільними зошитами з письмовими роботами, які приніс із собою, не міг також, тож тулявся по вузькому простору, а коли це набридало, підходив до вікна й дивився на ліс, який покривався легким прозорим сутінком, і дерева в ньому ніби оживали — я пильно до них придивлявся. І мені здавалося, що дерева ті справді не стоять, а повільно пересуваються, ніби грають у дитячу гру: просунуться трохи й замруть — така гра й справді є: один із гравців відвертається, а інші мають непомітно до нього наблизитися. Коли ж доглядач когось зафіксує, обернувшись, під час руху, той, хто не встерігся, його заступає, і все знову повторюється. Схоже поводився й ліс, але доглядача, здається, там не було, хіба я. Мені навіть здалося в тодішній дивній прострації, що ліс розграфлено, як кросворда, на клітини, але більше він подобав на шахову дошку із системою білих і чорних квадратів, отож дерева здалися мені шаховими фігурами, що їх пересувала невидима рука і ставила на вільне місце у квадраті. Друга невидима рука брала фігуру дерева з протилежного боку й пересувала так само. І це все, як тканина, чи сутінок, чи смерк, покриває лагідна музика, і вона пливе: одна — струмуючи від землі, уже заплідненої, уже живої після довгого заціпеніння, а друга спливає з померхлого неба, відтак у просторі з’єднуються, але чому вона така смутна? І я вирішив, що сьогодні ляжу спати рано і що мені, можливо, знову присниться коса в Азовському морі, на якій опинюся я з Ірою в костюмі перших людей, але чи зможемо ми покохатися, адже не буде для того умов, бо море з Летючим Голландцем раніше було спокійне, а тепер вирує, і кипить, і кидається на ту косу, заливаючи й перекочуючись через неї, хоча ми вперто йдемо, тримаючись за руки; але де певність, що нас чи когось із нас ті хвилі не підхоплять, не закрутять у вир і не понесуть.

— Треба мені встояти, — сказав я тому лісові, що й досі пересував фігури дерев шахівницею, — бо коли дерева в цей нещасливий день, як визначила ти, Іро, не можуть утриматися на вічно відведеному їм місці, то що говорити про нас, котрі наче піщини в цьому світі, що їх розкочує і збиває в купу пінливе й розгульне море цього життя?

І тут я згадав ще одне, те, що сказала про сон, який у мене кілька разів повторився, Іра. Сказала, що така коса на Азовському морі справді є, вона бувала-таки на ній увіч не сама, а отже, з іншим чоловіком, і вже напевне не зі мною. Ба запідозрила, що і я займаюся звідами, і хоч я те резонно заперечив, бо це і справді було вві сні, але, здається, мала цілковиту рацію: звідами я активно займаюся, а дивлячись на цей дивно рухливий ліс перед собою, не можу бути певний навіть після гострого самосуду над собою, що займатися тим перестану, тим більше, що потреба в цьому конечна, бо той, хто повторює помилки