Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

— Я почуваюся, мов птах, що випурхнув із клітки, — промовила голосно. І з радості затанцювала на густій соковитій траві. Аж раптом зауважила щось світле й живе, що з цікавістю визирало з-поза темних стовбурів ще молодих смерек, — то була ясноволоса голівка Ільзи Барнлі. Емілі бачила її вперше від того незабутнього дня, коли Ільза так рішуче стала на її захист. І нині вона знову подумала, що це особа цілком відмінна від усіх, з ким вона стикалася дотепер.

— А що, Емілі з Місячного Серпа, — озвалася Ільза, — куди біжиш?

— Утікаю, — зізналася Емілі. — Була неслухняна, власне, трохи неслухняна, а тітка Елізабет замкнула мене за те в гардеробі. Як на злість, була зовсім трохи, ледь-ледь неслухняна — з її боку це було непорядно… Отже, вибралася через вікно й спустилася донизу драбиною.

— Ти, мала шкода! Не думала, що в тебе стане відваги на такий вчинок! — мовила Ільза.

Емілі скрушно зітхнула. Дуже прикро, як тебе називають «малою шкодою». Однак Ільза проказала це тоном, у якому вчувалося щире захоплення.

— Мені не здається, що то була відвага, — відповіла Емілі, занадто чесна для того, аби прийняти незаслужену похвалу. — Я радше так була настрашена, що далі вже не могла залишатися в темному покої.

— Ну, гаразд. А куди рушиш тепер? — запитала Ільза. — Таж мусиш знайти якийсь прихисток, просто неба лишатись не можна — гроза насувається.

Справді, наближалася гроза. Емілі не любила грози — боялася. До того ж, її гризло сумління.

— Скажи мені, — мовила, — як ти гадаєш: Бог насилає грозу, аби покарати мене за непослух?

— Ні, — шорстко заперечила Ільза. — Якби Бог існував, то Він би не морочив собі голови дурницями.

— Скажи, Ільзо, — ти що, не віриш в існування Бога?

— Не знаю. Батько твердить, начебто Його немає. Але як тоді може діятись те, що діється на світі? А діється багато чого! Часом я вірю, що Бог є, а часом ніби й не вірю. Слухай: ходімо до нашого дому. Там зараз нікого немає. Я почувалася такою самотньою, так мені остогидло все, що я вийшла трохи прогулятися.

Ільза підвелася й простягнула Емілі свою смагляву ручку. Вони взялися за руки й побігли через пасовища Високого Джона до будинку доктора Барнлі. Його оселя виявилась доволі щедро умебльованою; колись ті меблі, безперечно, виглядали гарними й коштовними, та нині тут панувало жахливе безладдя, все припало густими порохами. Найімовірніше, ніщо тут не мало свого постійного місця, а тітка Лаура, либонь, аж скрикнула б од жаху, зазирнувши до кухні. Але така домівка була ідеальним місцем для всяких забав. Не треба було пильнувати, аби чогось не перекинути, не розбити. Ільза та Емілі захоплено бавилися в хованки, зі сміхом та криками гасаючи по цілій господі. Врешті-решт, удари громовиці стали такими частими й гучними, а спалахи блискавиць — безперервними й такими сліпучими, що Емілі, упавши на канапу обличчям до стіни, мусила втиснути голову в подушки, аби приборкати шалений страх.

— Ти що, не боїшся грози? — спитала вона Ільзу, ледь звівши голову.

— Ні. Я не боюся нічого й нікого, крім диявола, — відповіла Ільза.

— А я гадала, що ти не віриш і в диявола. Рода казала, нібито не віриш.

— Батько мовить, що диявол, певна річ, існує. Він лише в Бога не вірує. А коли так, якщо диявол насправді є, а Бога, який тримав би його в залізнім кулаці, немає, то хіба дивно, що я його боюся? Слухай-но, Еміліє Берд Стар, я тебе люблю. Я полюбила тебе з першої ж хвилини і знала, що незабаром тобі надокучить ота мала вертихвістка, брехлива ящірка Рода Стюарт. Я не брешу ніколи. Батько сказав мені якось, мовляв, забив би мене, якби зловив на брехні. Будь моєю подругою. Я постійно ходитиму до школи, якщо знатиму, що сиджу коло тебе.

— Згодна, — просто відповіла Емілі. Вона вже не присягалася на вічну вірність і не вимагала таких присяг од інших. Цей етап відійшов у минуле.

— І будеш розповідати мені про все… Мені ж ніхто нічого ніколи не розповідав! І я тобі розповідатиму всяку всячину. Бо не маю кому повідати, — з запалом говорила Ільза. — А ти не будеш мене соромитись, мого чудного вбрання і моєї невіри в Бога?

— Ні, не буду. Але, якби ти пізнала Господа Бога мого батька, ти б увірувала.

— Не увірувала б. А втім, існує один-єдиний Бог, якщо існує взагалі.

— Ну, не знаю… — невпевнено відказала Емілі. — Ні, такого не може бути. Бог Елен Грін анітрохи не схожий на Бога мого батька, а бог тітки Елізабет цілком відмінний від перших двох. Не думаю, що зможу полюбити бога тітки Елізабет, але він, так чи так, сповнений гідності, тоді як бог Елен Грін тієї гідності позбавлений. Я певна, що Бог тітки Лаури ще інший, ласкавий і добрий, та все одно не такий чудовий, як батьків Бог.

— Облишмо це. Я не люблю розмовляти про Бога, — роздратовано сказала Ільза.

— А я люблю, — правила своєї Емілі. — Мені здається, Бог — цікава тема. Я буду за тебе молитися, Ільзо, щоб ти спромоглася увірувати в Бога мого батька.

— Не мели дурниць! — вигукнула Ільза, котрій ця ідея з невідомих причин до смаку не припала. — Не хочу, щоб за мене молилися!

— А ти сама хіба ніколи не молишся, Ільзо?

— Гм, від часу до часу, вночі, коли почуваюся дуже самотньою чи коли маю душевну гризоту. Але не хочу, щоб за мене молилися інші. І якщо я спіймаю на цьому тебе, Еміліє Стар, то видряпаю тобі очі. І за моєю спиною теж не смій за мене молитися — второпала?