Читати книгу - "Заплакана Європа"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Не розумію навіщо? – запитала щаслива Люся.
– Треба покликати перекладача, – повідомили Миколі, коли жінка підтюпцем трусилася коридором.
Коля наздогнав її, підстраховуючи, пішов поряд.
– Вони послали по перекладача.
– Навіщо? – відсапуючись, вдивлялась у темний силует, що з’явився в глибині коридору.
– Не знаю.
Назустріч Людочці наближалася Мар’ют Карі. Використовуючи есперанто, відповіла на усі запитання, що турбували біженку. Виявляється, перейми з невідомих причин припинилися й тепер стоїть завдання їх відновити. Якщо не вдасться це зробити природним шляхом, як от ходінням-біганням-штов-ханням, тоді доведеться використовувати медичні препарати. Людочка, проходжаючись лікарнею, розповіла Мар’ют про сусідку з передродової, яка жодного разу не зойкнула.
– Знеболююче, зне-бо-лююче, – повторила Мар’ют декілька разів, тоді витягла з сумки маленький словничок.
– Знеболююче! – прочитала Жужа й знову запитала: – Чому мені не дали?
Мар’ют показала жест пальцями, як та румунка, коли домовлялася про продаж шампанського. «Гроші», – зрозуміла Людочка.
– Авжеж, адже тут медицина платна, – доповів Микола, ніби досконало знав закони країни. Він віднайшов у словнику потрібні слова й запитав у Мар’ют: – Медицина платна?
Виявилося, що ні. Для фінів – безкоштовна, але громадяни сплачують зависокі податки, тому, можна сказати, живуть у країні розвиненого соціалізму. Замість біженців на охорону здоров’я вивертає кишені Червоний Хрест, і, коли трапляються непередбачувані, незаплановані витрати, ніхто не знає, як чинити.
Перейми все не поверталися, а тим часом до лікарні привезли перекладачку – високу незграбну тітку, у якої передні зуби нагадували кролячі.
– Здрасті! – звернулася вона до Жужі. – Зараз вас поведуть у родовий зал, – подивилася на Миколу. – Вам можна йти в родовий зал, – звернулася до Мар’ют, перейшовши на рідну мову. – І вам, – тоді звернулася до Люсі смішною мішанкою. – Вам введуть лікарства, після яких усе начнецця знову. Не валнуйтесь, – перекладачка обняла Людочку за плечі й відчула несамовите тремоло її тіла.
Микола побрів за процесією, що вервечкою розтяглася чи не на увесь коридор, а тоді влилася до великої світлої пологової, де Людмилу роздягнули догола, вклали на приємно прохолодну кушетку й вліпили внутрішньовенну ін’єкцію. Почалися пекельні болі, жінка дряпала змученого Миколу за оголені руки, кричала «Мама!», звертаючись до Мар’ют. Використовувала здебільшого ненормативну лексику, яка збивала перекладачку з пантелику. Мар’ют та акушерки перепитували у знавчині російської мови, що кричить породілля, а та не могла дослівно передати смисл почутого. Людочці запропонували маску з «веселим газом», так переклала тітонька. Час від часу, коли Люся вже зовсім розходилася, Микола прикладав їй до носа маску й казав, що зараз буде краще. Краще не ставало.
– У вас не відходять води! – кричала перекладачка, як на полі бою. – У вас не відходять води!
Люда розуміла її, але що могла зробити з тими клятими водами?… Медичний персонал (та й лікар) виглядали спантеличеними. Після невеличкого консиліуму, який вагітна споглядала, скніючи від болю, перекладачка переказала рішення Миколі, який передав почуте Людочці, низько схилившись над її виснаженим тілом.
– Вони будуть тобі пробивати якийсь міхур. Тоді, можливо, почнуться пологи.
– Я вас ненавиджу! – волала Жужа на всю лікарню.
– Що вона сказала? – питав лікар.
– Що вона вас… нас… – намагалася знайти потрібне слово перекладачка.
– Не перекладайте цього! – наказував Микола.
– Мама! – кричала Людочка, хапаючись поперемінно то за Миколу, то за Мар’ют, яка стояла поруч. – Я більше не хочу. Я хочу додому. Мамочко! Відпустіть мене додому!
Після істеричного нападу, на мить заспокоївшись, боковим зором уздріла незнайомця, який щойно впірнув до зали. Жінці він здався схожим на м’ясника з базару: чолов’яга у зеленкуватому гумовому фартуху, накинутому поверх медичної спецівки, у руках тримав довгеньку шпичку з гачком на кінці. Цей інструмент був подібний до знаряддя для катувань. «Як та шпичка, якою мама дістає огірки з трилітрових слоїків», – подумала Жужа, придивившись. Якби спеціаліст не ставився до залізячки так легковажно, можливо, Люся запанікувала б знов. «М’ясник», широко всміхаючись, кокетливо розмахував дротиком, наче це був ціпок, а він сам – неперевершений стиля-га. Коли з Люсі витекла зайва рідина – прийшло довгоочікуване полегшення. Вщент знесилена жінка не бешкетувала, не дряпалася, не совала ногами, не кричала, не звивалася. Їй самій здалося, що такої жінки – Людмили Бабенко – вже немає…
… Почула шум у голові, який ставав дедалі гучнішим. Тоді невідома сила підкинула її вгору, навіть у животі лоскотнуло, як на гойдалках. «Ого!» – подумала, відчуваючи невагомість і втупившись поглядом у самісіньку стелю настільки близько, що невеличкі тріщинки та горбочки на ній скидалися на рівчаки й пагорби. Наважилася повернути голову й подивитися вниз, бо куди ж іще дивитися? За головою подалося та повернулося тіло. Дивно, але там, внизу, лежала розпластана, бліда й гола ВОНА на брунатній кушетці. Навколо НЕЇ всі безперервно рухалися. Он беззвучно кричить до лікаря Микола, широко відкриваючи рота та бризкаючи слиною. Махають руками перекладачка й акушерка зі скорботними виразами на обличчях. Мар’ют здмухує волосся зі зволожнілого чола й тримає голу ЇЇ за плече. Сміх, та й годі, Миколу виводять на ватяних ногах із кімнати. Будь-які звуки відсутні, фоном лине лише легенький шум…
«Га-а!» – увірвалося раптом до тиші. І знову замовкло. Тоді голосовий вакуум різонуло ланцюгом звуків: тріснуло, наче порвалася тонка нитка, людський голос промовив іноземне слово, схоже на «диван», тоді металево дзенькнуло. Знову звукова діра… А після неї Людочку, ту, що висіла під стелею, з реактивним ревінням і з такою ж швидкістю метельнуло донизу. Відчула біль від удару об
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заплакана Європа», після закриття браузера.