Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

Зараз же після оклику вартового з млина вискочило кілька селян, які швидко набивали на бігу рушниці і заняли огорожу, з якої зручно було обстріляти греблю і міст.

Почались пертрактації. Вартового заступив уже поважного віку дядько, який назвався "єфрейтором Вільного Козацтва" і солідно розпитавши мене, хто та що ми, згодився перепустити мене з розвідкою на той бік, але з тим, що решта частини аж до одержання дозволу від голови сільради, а разом із тим "сотника козацького" задержиться перед яром.

Поїхав я у супроводі одного вартового до панської економії, куди мене також не пустила озброєна варта.

Поки їхав я селом, чув якісь не дуже голосні свисти по вулицях. Через невеличкий час чекання перед брамою економії, я добре розбалакався з вільними козаками. Довідався я, що вони саме ниньки "відбили" квартирієрів 12. Російської кінної дивізії, яка примушена була розташуватися в інших селах, а що перед тижнем "відбили реквізіцію", яка прийшла зі стації, де розпоряджався представник "тимчасової армії" (Армія тимчасового уряду), якого тепер змінив представник армії Ч. 9 (цебто підпорядкований комуністам, які мали на виборах до Всеросійських Установчих Зборів список Ч. 9.) врешті, що це "відбиття реквізіції" коштувало селу двох убитих і шість ранених.

Нарешті з'явився і сам "козацький сотник", – кремезний дядько років 40, у селянському вбранні без усяких відзнак, але з пистолетом і шаблею. За ним прийшла "козацька чота" з парубків теж ріжноманітно вдягнених, але з рушницями, і всі вони намагалися "йти в ногу" з усіма зовнішними відзнаками правильного війська.

Дядько "козацький сотник" почав розмову, попередивши, що гребля вже міцно обсаджена "вільними козаками П'ятигірки" та що без дозволу села нас ні в якому разі не впустять.

Я йому заявив, що мене не обходить, чи впустять мене в село, хоч які потомлені наші коні та гайдамаки, а що я мушу пройти крізь село, бо маю наказ від командування, призначеного Центральною Радою, бойовий наказ, який мушу виконати.

"Козацький сотник" подобрів, коли почув назву гайдамаки, українську мову та визнання Центральної Ради, роспитав про склад частини і згодився навіть пустити нас на відпочинок і продати харчу під умовою, щоби гайдамаки ані пробували заводити "москальську соціялізацію", себто той грабунок, який провадить салдатня, бо панське майно вже не панське, а згідно з наказом Секретаріяту Земельних Справ під управою і охороною громади.

Я сказав, що ми ж військо Центральної Ради, а тому не можемо не виконувати її наказів.

"Козацький сотник" видав наказ пропустити полк і провести до економії та відпустив домів свою варту.

Заки підійшли гайдамаки, сотник показав мені ті помешкання, які я можу заняти, бо в хуторі він розмістив школу, громадські установи та громадські склади, яких не можна зачіпати. З розмов я з'ясував собі, хто такий оцей "козацький сотник". Це був селянин не дуже заможний – вживаючи сучасної термінольогії "середняк", – який перебув військову службу ще в 1902 році в Лейб-гвардії гродненському гусарському полку в Варшаві, вийшовши звідти підстаршиною, а в світову війну не був покликаний.

Ми швидко найшли з ним спільну мову, тому він дуже охоче розповів мені та показав наслідки його "реформ". Часу на це було, бо ми провели в П'ятигірці решту ночі, а на ранок після взриву моста та залізниці, що було нашим завданням, знову вернулись і перебули там пів дня, зробивши звідтам наскок на штаб 12. кінної дивізії.

Отже, в царині аграрній сотник провів обрахунок усіх земельних наділів та провізорично, аж до затвердження влади, приділив малоземельним частинам панські грунта у тимчасове користування. Кілька безземельних селян, разом із челядю хутора, мали обслугувати сам хутір та лише діставали від громади пайку врожаю, рівну пересічному врожаю середняцького господарства. Останній засіб сотник пояснив тим, що ці люди, не маючи жадного досвіду, лише псуватимуть землю, коли їм дати на ній працювати без кермування.

В адміністраційній царині зорганізовано сільраду, що виконує присуди сільського віча.

У шкільній царині оголошено загальне обов'язкове навчання, а до гусей і отар приділено "інвалідів та бабів".

У військовій царині поділено всіх без виїмку здатних до зброї на три "мобілізації", перша це "парубоцтво" до 20-23 років, яке робить постійну вартову службу і перша стає у тривожний мент до зброї, друга це "хазяїни" до 40 віку, які займають частинно по черзі командні посади у "парубоцтва", а всі стають до зброї в разі крайної небезпеки, і врешті "старі козаки", яких можна мобілізувати лише по постанові віча. Як бачите: реформи надзвичайно оригінальні і своєрідні.

Треба сказати, що П'ятигірка – видатний приклад сіл першої групи, бо, наприклад, у Шпитьках "аграрна реформа" виявилась лише в контролі над управителем з боку сільського комітету і в користуванні частинно із запасів хутора; міліції зовсім не було і лише наняті громадою вартові заступили поліцію. Шкільної реформи не проведено. В Шпитьках верховодив якийсь дядько з "куркулів". В селі Млинці панський фільварок і землю взяла громада, але ним користувалася спільно, посилаючи спільно на панську землю робітників. В інших були ще інші подробиці, в залежності від тієї чи іншої активности кермуючого колективу, але цікаво, що села цієї першої групи всі взяли за вихідну основу інструкції Центральної Ради.

Друга група – це ті села, що більш-менш орґанізовано "поділили панські маєтки", але їх не знищили. При одному з таких поділів у невеликому сільці недалеко Матижева [40]  (назву, на жаль, забув) довелося бути присутнім.

При підході до цього села побачив я велику групу селян біля будинків невеличкого фільварку, якого управитель з молоденькою донькою зустрів мене дуже радісно та просив бути при поділі фільварку, який він сам, управитель, мусів проголосити, бо, мовляв, майно розтягалося без пуття. В тому ж помешканні був і голова села, молодий хлопець, що свіжо вернувся з армії, коротко: дезертир, і він теж авторитетно повторював слова управителя.