Читати книгу - "Люборацькі, Свидницький А. П."

- Врет, врет,- заговорив увесь клас, а найбільше ті, що вже мали упражнєнія на руках. Ці вже на цей раз різки не боялись: як упражнєнія роздають, то так і клас пройде,- то й загули. Цензор щось почав балакать, та учитель не зважав, то він замовчав, тільки головою похитав.

Не помстившись тепер, він не хотів свого дарувать і почав, як там кажуть, гонити: став рити якмога, аби таки вибили.

Третій клас виходе вікнами в садок, то учитель було й перегнеться за вікно. Тут-то й лахва́ для школи́: один по другому встають, і кожен чита з книжки; дочита один, то встає другий, читає. А учитель там собі, за вікном. Як же другі читають, то нічого, а Антосьо хоч і без книжки говорить, та цензор гука:

- Люборацький! чого ти читаєш?

То учитель почує і собі озветься:

- Ты зачем читаешь?

- Нет, господин учитель, то он врет. От выслушайте меня!

Учитель вислуха, і нічого.

Ця гонитва багато помогла Антосьові, бо він, хоч і не дуже боявсь бійки, та постановив-таки на свойому поставити, щоб не вибили! І вчився з немочі.

Тим часом екзамен зближався. Страху-страху! боже, твоя воля! Не один останню копійку протратив на свічки та молився по цілих ночах, щоб бог поміг щасливо. Солдати, мабуть, смотру так не бояться, як тут екзамену. І Антосьо щиро молився. Перед самим екзаменом і не снідав. Та не він один, а рідко хто снідає, йдучи на екзамен, аж мовби це у звичай ввійшло. От Антося і в четвертий клас попромували.

Хто його зна, де та дітвора такої пихи набирається. Аби тільки в четвертий клас перейшов, то наче не той хлопець стане: задере носа, що куди! і з ким вчора горобці дер, сьогодні й поглянуть не хоче. І Антосьо так: зараз десь і маніжка в його взялась, і така жилетка, що до маніжки; і прості чоботи виваксував. А що бідним шараваркам, то найбільше досталось. Були вони прості димові, та ще й зроблені на славу: як Дунай широкі і короткі, чуть нижче колін. В свою пору були вони й довші, та Антосьо вигнався за рік. До цих-то шараварок здумав він стремена вчепити, та не мав з чого, так з ниток,- тільки випростувався, стремена й порвались. Що робить? Понадрізував халяви й попришивав шкурлати з-на п’ядь шириною. Та й пришив же! - циганською голкою і суччю. Тоді й натяг до сподоби.- Отак виштатувавшись, надів кашкет набакир, підняв плечі чуть не до вух і почав ходить стебнівкою взад і вперед по подвір’ї,- за подвір’я вийти не хватало сміливості. А сіртук у бідолахи сірий, суконний; стан аж на плечах і кожний гудзик іначий,- навіть білі були між чорними,- той з вушком, той з дірками, на тому якісь квітки, на другому вовча голова, той як десятничок завбільшки, а другий більш гривні. До того ще й столи чисті в хазяйок, що як пишеш, то по самі лікті так заялозиш, наче ковбаси продавав. Та що кому до того? Ось він чвертокласник уже,- пусте, що сорочка, як на чумакові, біла. З такою міною Антосьо і хурмана привітав.

«Чого воно їжиться? чого дметься, як шкурлат на жару? - думав собі хурман.- Хіба я не знаю, що воно за птиця? Своя ж сестра ріднесенька на його плюнуть не хоче, то чого б я дувся? Що попович? Овва! яке ж невидальце!» Так дума собі хурман, а того й не знає, що ні Антосьо, ні його комбраття й не думали чваниться родом: вся біда, що він чвертокласник - от що!

Так, як бачили-сьмо, Антосьо і в дорогу вирушив; і до хурмана вже й не говорить, як бувало попереду; а що цей піде розказувати, то він тільки осміхнеться та: «Харашо, ладно!» Мало того, що їхав напижившись, а то ще як здиба́вся з ким, то вивернеться на бричці й гука: «Торкай!» Любив неборак і яку квартинку в горлянку вилить; то ввійде в корчму, і наче лиш йому світ вільний: ходить, руками розмахує; «Водки!» - крикне,- і все ходить, аж луна йде; та все поглядає, чи дивляться на його люди, і дума: мабуть пізнаю́ть, що я не що-небудь, а чвертокласник.

Не доїздячи Солодьків, корчма стоїть; тут він виваксував чоботи, надів другу маніжку, обтріпав жилетку тощо від пилу; а сіртука не займав, бо він під пилом видавав новіший. І шапки не чіпав: бачив неборак, що поштарі їздять запилені такі, то й собі так: хоч по шапці, каже, подумають, що хутко їхав.

«А може,- думає,- й зовсім мені не треба б було обтріпуватись? Хай би, може, так було; сказали б: такий запилений наш попович приїхав! такий запилений! сказано, з далекої дороги». Та вже минулося. От він і сів на бричку: «Торкай!» - і тільки закурилось.

Так же пашні половіли, так же коники цвірчали, і все так же було в полі й тепер, як тоді, коли Антосьо первий раз додому їхав із Крутих; та він уже не такий був. Змалювавши себе в своїй голові на поштарських, тільки погукував: «Торкай!» - Навіть дзвінок йому причувався. Здається, повинен би веселим бути, коли так; аж ніт: нахмурився і набік щоб оком моргнув. Одна соломина висунулась з брички, і він задививсь, як вона хитається, що аж забувся.

- Стой! - гукнув перед порогом, як хурман і сам став. Та й коні добре знали, що тут треба стати, і самі далі не пішли б, хоч би їх ніхто не спиняв.

- Позносиш! - сказав Антосьо хурманові з такою міною, наче там у його казенні гроші абощо, і пішов виступці, поволік чоботи. Осміхнувся хурман і поїхав на тік, бо в бричці опріч килимка, подушки та двох-трьох пар шмаття, нічого не було. Хіба ще книжка яка. Ввійшов Антосьо до хати і важно-преважно поклонився, наче аршин проковтнув і не може голови зігнути; так же важно поклав свій кашкет на столику коло дверей [і почав] вітатись з мамою, з сестрами та все мовчки.

Кинула оком мати на його вбрання та й відвернулась, щоб на первім ступні не засміятись, і вийшла зараз; Мася зареготалась; Орися тільки губи закусювала; Текля