Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

Ембер жбурляє додолу порожню пивну банку.

— На ній було блакитне пальто, до колін. Плетена шапка. Джинси.

Якщо не рахувати банок з-під пива та майларових обгорток з-під цукерок, від Челсі ані сліду.

Не знаю, на що я очікував. На закривавлений черевик, що буде по нозі давно зниклій Попелюшці? На зізнання вбивці?

У пошуках минає ще півгодини. Девон у цей час тицяє в телефон.

— Дякую за допомогу, — саркастично каже Ембер, проходячи повз нього.

— Я тут, щоби переконатися, що тебе не зґвалтують і не вб’ють.

Він киває мені, потім посміхається.

Ембер озирається, дивлячись у мій бік.

— Може, ти боїшся, щоб ми тут не трахнулись, лишившись самі на горі.

Посмішка Девона тане.

— На вигляд він небагатий. Та можеш спробувати. Побачиш, є мені діло чи ні. Трахай кого хочеш.

Мені не по собі через їхню сварку, тож я трохи віддаляюся.

Я все ще сподіваюся, що в когось із нас настане той чарівний момент еврики, коли ми знайдемо розгадку. Та нічого не відбувається.

Хоч я і думаю, що Ембер зі мною по-своєму чесна, не певен, що їй можна повністю довіряти. Якби я знав, що вони з Челсі прийшли сюди закинутись кислотою, не думаю, що наважився б на поїздку до цього міста. Тим паче якби знав, що мене віддухопелять.

— І скільки ще ви двоє збираєтесь це продовжувати? — питає Девон.

— Доки ти не залишиш нас самих, щоб я йому відсмоктала.

— Господи, та починайте. Я почекаю в машині.

Він повертається до мене.

— Можна взяти твої ключі, щоб я посидів усередині?

Ситуація не викликає довіри. Боюсь, я більше не побачу ні Девона, ні свого «Експлорера». Хоч зараз він і приязний, я б не спускав з нього очей.

— Ні, — кажу я якнайпереконливіше. — Ти останній, кому б я довірив ключі.

Він задирає светр і показує мені приклад пістолета.

— Якби я хотів їх у тебе забрати, то вже б це зробив.

Він опускає светр, ховаючи пістолет.

У мене починає тремтіти нога. Я намагаюся цього не виказувати.

Ембер летить до нього.

— Господи, Девоне! Він і так вже вважає нас психами. Нащо було це робити?

Девон підіймає руки догори.

— Я просто хотів, щоб він мене зрозумів.

Через плече він каже мені:

— Чуваче, це була не погроза. Вибач.

Нога тремтить трохи менше.

— Чому ти не допомагаєш нам?

— Шукати сліди того, чого не траплялося?

Ембер кривиться.

— Ти казав, що віриш мені.

— Я що завгодно скажу, аби потрахатись.

— Козел.

Вона прямує геть.

— У цьому і проблема: всі до одного тут гімнюки.

Сутеніє. Я починаю думати, що слід закінчувати, доки ситуація не стала надто напруженою. Щось у мені досі боїться, що все це — вистава, і я втрапив у чергову оборудку. Після того як мене один раз побили, світ постає в дещо інакшому світлі.

— Ти не можеш зробити якусь наукову хрінь? — питає Ембер.

— Це тобі не суперсила, — відповідає Девон. — Може, у нього в тачці є одна з тих метанових штук з CSI[25]. Є?

— Ні. Я ж не з судово-медичної лабораторії... — не договоривши, я замовкаю: замислююся над його словами.

Я шукав ознаки присутності Челсі — одяг, речі. Можливо, волосину на гілці чи щось від убивці.

Досі я жодного разу не думав про саму Челсі.

Мені й далі здається, що це нагадуватиме сцену вбивства Джуніпер, коли її знайшли на землі. Що як убивця Челсі мав більше часу, аби підготуватися і все прибрати?

Якщо він не забрав її тіло з собою і не лишив тут, значить, десь закопав.

Тут акри й акри землі, де це можна було б зробити, і на пошуки мені не вистачить і цілого життя.

А що як я застосую свої наукові суперсили?

— Усе гаразд? — питає Ембер.

— Він думає, — каже Девон. — Або ж готується психонути та вбити тебе.

— Припни язика.

Мене осяює.

— Я знаю, де шукати.

Розділ 36

Біорізноманіття

— Ти ж тут ніколи не був, — каже Девон. — Чи таки був?

Його рука тягнеться до пістолета.

Я відчуваю, що він — просто дуже налякане й знервоване хлоп’я, яке намагається приховати це за фальшивою бравадою.

— Розслабся. Ні. Я просто вигадав одну наукову хрінь. Бачиш он там?

Я вказую ліхтарем на густолисту зелену рослину з маленькими білими квітами.

— То пухироплідник. А то рутвиця. Он та, обвисла.

— Вони на могилах ростуть чи що? — питає Ембер.

— Вони багато де ростуть.

Тепер Девону стає цікаво, і він починає оглядати все навколо зі своїм ліхтарем.

— Ось іще пухироплідник, — він вказує на групу рослин. — І ось тут також.

— Я теж знайшла, — каже Ембер.

Я підходжу й дивлюся на їхні знахідки.

— Добре. Добре.

— Що ми маємо робити? — питає Девон.

— Шукати далі.

За кілька хвилин він сповіщає:

— Вони всюди.

— Рутвиця також, — додає Ембер.

— Я знаю. Ми обстежуємо територію. Ви ж розрізняєте їх?

Обоє кивають.

— Гаразд. Додамо ще одну рослину.

Я вказую на білувату траву з крихітними білими квітами.

— Це ведмежа трава. Щоразу, як натрапите на таку, кажіть. Зрозуміли?

— А буде якийсь приз? — жартує Девон.

— Побачимо. Поки це просто припущення.

Наступні півгодини ми збавляємо, вигукуючи назви різних рослин, щойно їх помічаємо.

— Пухироплідник, ведмежа трава, — говорить Ембер.

Я підходжу до місця, де вона стоїть. Біля товстих коренів дерева.

— Продовжуймо.

Я веду нас униз горою до невеличкої долини між хребтом, на найвіддаленішому від дороги боці.

Ми йдемо, не випускаючи одне одного з поля зору. Вигуки стають не такими частими. Я вирішую ще трохи пошукати.

— Пухироплідник, ведмежа трава й рутвиця, потрійний виграш, — викрикує Девон. — Вправний трюк. Це щоб ми не відводили очей від землі?

Я поспішаю до нього.

— Ні. Це щоб з’ясувати, чи зможемо ми знайти всі три рослини разом.

Справді, всі ці дикі рослини тут разом. Девон стоїть на маленькій рівнині, біля підніжжя крутого схилу. Пагорб голий, із землі стирчить саме каміння.

Чудове місце. Вода, стікаючи таким схилом, дедалі більше розмиватиме ґрунт. Щоразу після дощу поховане тут тіло буде занурюватися глибше і глибше.

До