Читати книгу - "Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз"

Вона з полегшенням видихнула.

— Ну й ну! Це шотландське віскі до біса міцне! Флінн казав, що хоч би до дев’ятої повернутися. Може, ще по ковточку?

Рокко терпляче налив їй віскі.

— Ну ж бо, пригадай ще хоч щось! Чи нема у клубі чогось особливого? Чогось дивного?

Мейсі схопила свою склянку, але ледь не впустила її.

— Ой! Мало не перевела таке чудове пійло! — скрикнула вона. — Гадаю, я таки трохи сп’яніла!

— Та ні, — заспокоїв її Рокко, допомагаючи поставити склянку на стіл. — Ти просто щаслива.

— Та-ак, можливо, — погодилася вона, безуспішно намагаючись сконцентрувати свій погляд на ньому. — Гаразд, скажу тобі ще дещо: у Сліма є дівчина!

Рокко недовірливо хитнув головою.

— Ні, мала, тільки не в Сліма. У нього ніколи не було дівчини — і навряд чи буде. Він не для того. Спробуй вигадати щось іще.

Мейсі агресивно витріщилася на нього.

— То ти хочеш сказати, що я брешу? Кажу ж тобі — у нього є дівчина, котру він тримає в зачиненій кімнаті нагорі!

Рокко відчув раптове збудження. Невже ця ідіотка нарешті вибовкає те, що йому потрібно?

— А чому він тримає її під замком?

Мейсі відмахнулась від нього, хитнувши головою.

— Поглянь-но на мене. Якби те ходяче жахіття вподобало мене, то мене також довелося би тримати під замком, аби чогось добитися, — і вона захихотіла. — Мені шкода її. Слім від неї практично не виходить. Майже увесь час проводить із нею в зачиненій кімнаті.

Рокко це по-справжньому зацікавило.

— Ти коли-небудь її бачила?

— Лише раз; але знаю, що кожного вечора, до відкриття клубу, Слім виводить її на прогулянку. Вони ніколи довго не гуляють. Гадаю, Слім просто обходить із нею квартал і приводить назад. Одного разу я прийшла у клуб зарано, бо мій годинник спішив. Ось тоді-то я її й побачила. Слім із дівчиною саме спускався сходами. Я бачила її лише мигцем, бо саме з’явилася Ма і заштовхала мене в туалет.

— А як виглядала та дівчина? — запитав Рокко, напружено слухаючи.

— Я не бачила її лиця. На голові вона мала шарф, який прикривав обличчя, але в ній було щось дивне: спускаючись сходами, вона ніби нічого не бачила. Так зазвичай ходять сліпі.

— А Ма знає про неї?

— Аякже, і Док також. Док щодня піднімається до неї в кімнату.

Рокко на мить замислився. А це вже може бути цікавим, вирішив він.

— Я би хотів поглянути на ту дівчину, — сказав він. — Як це мені зробити?

Мейсі п’яно йому всміхнулась.

— А я тобі й не бороню. Будь у клубі між десятою та одинадцятою — і побачиш, як Слім виводить її на прогулянку.

Але якщо Сліма не буде у місті аж до дев’ятої, подумав Рокко, то й шансів побачити дівчину сьогодні мало.

— А ще скажи мені таке: він виводить її через парадний вхід? — спитав він.

Мейсі раптом стало погано. Кімната попливла у неї перед очима, а підлога захиталася, мов на кораблі.

— Є ще чорний вихід, — ледь чутно додала вона, — що веде на сусідній склад.

Рокко всміхнувся. Тепер він був упевнений, що недаремно витратив свої гроші.

— Здається, ти таки забагато випила, крихітко, — сказав він. — Ходи-но приляж!

— Ти, певно, чогось туди додав, — поскаржилася Мейсі, — бо я почуваюся жахливо.

Рокко витяг її з крісла. Вона пручалася і неодмінно би заточилася, якби він не тримав її.

— Ох! Хтось розбив мій корабель мрії! — сказала вона, міцно чіпляючись за Рокко.

Рокко подивився на годинник над каміном. Було трохи по третій. Він відвів Мейсі на диван й обережно поклав на нього.

— Знову те саме, — сказала вона із заплющеними очима. — Чоловік каже: «Суто ділова зустріч», — і завжди це «суто» — щось інше...

Рокко опустив жалюзі, створюючи відповідну атмосферу.

Мейсі щасливо зітхнула, опинившись в його обіймах.

Розділ четвертий

1

Феннер приїхав на роздоріжжя закуреної дороги, що вела до хатини Джонні, десь о четвертій. Він їхав швидко, бо добре усвідомлював вірогідність того, що хтось із банди Ґріссонів може поїхати за ним навздогін.

Перед тим, як полишити місто, затримався на хвильку, аби зателефонувати Полі і повідомити, куди їде.

— Здається, я натрапив на слід, — сказав він. — Подзвони Бреннану і розкажи, що затівається. Скажи, нехай негайно мчить до лігва Джонні.

— А чому б тобі не зачекати на нього? — стурбовано поцікавилася Пола. — Нащо їхати туди самому?

— Не хвилюйся! — заспокоїв її Феннер. — Швидше телефонуй Бреннану, — і повісив слухавку.

Але тепер, звернувши з головної дороги і заглибившись у хащі, він почав думати, що Пола таки, певно, мала рацію. Це місце було вдалині від усього: тут було самотніше, ніж у могилі жебрака.

Він виліз із машини, вдовольнившись тим, що його хоча б не видно з дороги, і попрямував запорошеною стежкою до хатини Джонні.

На півдорозі зупинився, витяг пістолет і зняв його із запобіжника.

Він був майже впевнений, що ніхто з банди Ґріссонів не міг дістатися сюди швидше за нього, але не хотів ризикувати.

Полудневе сонце жарило щосили, і Феннер, який ненавидів ходити пішки, кляв усе на світі, коли полишив курну дорогу і вийшов на звивисту стежку, що вела до халупи Джонні.

Попереду було двісті ярдів густого лісу, але потім Феннер мав вийти на відкриту галявину. Він сповільнився, мовчки розчищаючи собі шлях, нашорошивши вуха і пильно до всього придивляючись..

Блакитнокрила сойка зненацька спурхнула з найближчого дерева, і змах її крил налякав Феннера. Він звів голову, і серце йому мало не вискочило з грудей.

«Я полохливий, як стара діва, котра уздріла чоловіка під ліжком», — усміхнувшись, сказав він собі й обережно наблизився до відкритої галявини. Зупинився під деревом і поглянув на стару дерев’яну хатину, що стояла по центрі галявини.

Здається, Джонні був удома: двері хатини розчахнуті навстіж, із димоходу ліниво клубочиться дим.

Тримаючи револьвер за спиною, Феннер нечутно прокрався галявиною до вхідних дверей. Перед тим, як увійти, зупинився і прислухався.

Він почув, як Джонні бурмоче щось сам до себе. Феннер зупинився у дверях.

Джонні, стоячи до нього спиною, щось готував на плиті. Феннер почув запах смаженого бекону і скривився.