Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Розділ XXIX

Де оповідається про нову й цікаву пригоду, що приключилася парохові та цирульникові в тих самих горах

Але сталося так, що цей перевдяг їм не знадобився, бо доля звела їх із прекрасною Доротеєю — майже всі дами, з якими нам доводиться зустрічатися в цій історії, прекрасні, — що погодилася зіграти роль скривдженої панянки, принцеси Обізіяни, і так майстерно вирядилася нею, що необачний Санчо відразу зловився в пастку.

А тим часом Дон Кіхот, худий, жовтий, ледь живий від голоду, гірко зітхав, спогадуючи свою сеньйору Дульсінею. Він був уже одягнений, коли його побачила принцеса Обізіяна: під’їхавши до нього на пáроховому мулі, вона вмить спішилася за допомогою свого джури (перевдягненого цирульника з приліпленою бородою) й упала перед ним навколішки. Дон Кіхот попросив її підвестися, але вона сказала, що не встане, поки він не пообіцяє її волю вчинити. Він пообіцяв зробити, як вона його просить, «якщо тільки од того не буде ущербку і шкоди королю моєму і рідному краєві, а також тій, що тримає в своїй руці ключ од мого серця і свободи моєї». Тобто його обіцянка була досить обережною, він ужив усіх заходів остороги, щоби не скомпрометувати себе. Тоді принцеса попросила, щоб він поїхав із нею не гаючись і не шукав собі якоїсь іншої пригоди, поки не помститься за неї віроломцеві, що, знехтувавши всяке право, людське і Боже, підступно заволодів її царством. Тоді Дон Кіхот попросив, аби вона забула про свою журбу, бо незабаром побачить, як із допомогою Бога та його правиці незабаром поверне собі своє царство. Якщо Бог спрямовує його правицю, то інша допомога їй не знадобиться, запевнив її він. Скривджена принцеса поривалася поцілувати йому руки, але він їй цього не дозволив, «яко гречний і поштивий кабальєро», і поквапився рушати їй на допомогу.

Тут нам лишається тільки захоплюватися тим, із якою глибокою переконаністю Дон Кіхот поєднав свою віру в Бога з вірою в самого себе, коли запевнив принцесу в тому, що незабаром вона поверне собі своє царство і знову сяде на троні «своєї старожитньої і могутньої держави, наперекір і на зло всім супостатам, котрі хотіли б тому противитись». І не можна стверджувати, що він вірить у себе як у слугу Божого, бо він бачить Бога в собі; адже віра такої людини, як Дон Кіхот, що присвятила себе пошукам слави, прагне передусім знайти царство Боже й правосуддя Боже, але вона нічого не досягне без віри в себе.

Коли отці Лайнес і Сальмерон[61] зі своїми спробами заснувати колегіум у Падуї наразилися на великий опір з боку венеційської Синьйорії, то, втративши надію довести цю справу до успішного кінця, Лайнес написав у листі до Іньїґо Лойоли про свої проблеми, «попросивши, аби для того, щоби Наш Господь допоміг у його справі, той відслужив месу за його успіх, бо іншої ради він не бачив. Отець Лойола відслужив месу, як його й просили, на день Різдва Богородиці й, відслуживши її, написав Лайнесові: “Я зробив те, про що ти мене просив; не втрачайте надію, й Бог допоможе вам успішно завершити ту справу, яку ви розпочали”. І так сталося» (Ріваденейра, книга III, розділ VI).

І від тієї миті пригоди Дон Кіхота набувають сумного відтінку, адже «цирульник стояв іще й досі навколішках і душив у собі сміх, що розбирав його, та, знай, притримував бороду, бо якби вона відпала, то, може, весь їхній добрий задум нанівець ізвівся б». Доти нашому ідальго траплялися ті пригоди, які пропонувала йому доля на його дорогах і стежках, пригоди природні та влаштовувані Богом задля його слави; але тепер на нього чекають ті з них, на які наражали його люди і які надзвичайно ускладнювали йому життя. Тепер ми бачимо, що герой перетворюється на іграшку в руках людей і стає об’єктом для глузувань: люди об’єднуються у своїй кампанії проти нього. Цирульник приховує сміх, аби не бути впізнаним. Він знає, що сміх скидає з нас машкару серйозності й відкриває наше справжнє обличчя, і тоді ніяка накладна борода не зможе його приховати.

Тепер починається, як я вже сказав, сумна сторона Дон Кіхотових мандрів. Його найпрекрасніші і найнесподіваніші пригоди вже відбулися, а ті, що чекають на нього попереду, здебільшого будуть пастками, що їх наставлятимуть для нього підступні й лукаві люди. Досі світ не знав нашого героя, і той докладав усіх зусиль, аби змінити його за своїм уподобанням; тепер світ знає його й приймає, але робить це для того, щоби поглузувати з нього, а поглузувавши, змінити його по своїй уподобі. І тепер, мій бідолашний Дон Кіхоте, ти перетворився на предмет розваг і веселощів для цирульників, парохів, бакалярів, дуків та нероб усякого гатунку. Починаються твої найтяжчі страждання — страждання людини осміяної.

Але хоч твої подвиги тепер стають не такими мужніми, зате вони набувають глибшого змісту, бо до них, так чи інак, більшою або меншою мірою, долучається світ. Ти хотів зробити світ своїм світом, виправляючи його помилки й запроваджуючи в ньому правосуддя; тепер же світ приймає твій світ у себе як свою частину, і ти входиш у його повсякденне життя. Сам ти почасти втрачаєш свій донкіхотизм, але ти бодай потроху передаєш його тим, які з тебе сміються. Вони сміються з тебе й так наближаються до тебе, починають захоплюватися тобою й любити тебе. Ти досягнеш того, що бакаляр Самсон Карраско почне сприймати власні жарти серйозно, і твоя боротьба здаватиметься йому вже не кумедною, а гідною пошани й захвату. Тому дозволь цирульникові хихотіти під своєю накладною бородою. З нашого Господа Ісуса Христа сміялися, що він, мовляв, не Бог, а людина, а з тебе, мій сеньйоре Дон Кіхоте, сміятимуться, що ти, мовляв, божевільний, і ти справді Божевільний, але Божевільний із великої літери.

А Санчо, бідолаха Санчо, майже повністю втаємничений у змову, бо стояв за лаштунками, коли відбувалася репетиція цієї комедії, попри все це, Санчо щиро повірив в існування Обізіянського царства і мріяв, як він привезе до Гішпанії своїх чорношкірих підданих і здобуде велике багатство, продавши їх. О, могутня віра! І річ не в тому, що ту віру розбуджувала жадібність, зовсім ні. Навпаки,