Читати книгу - "Амадока"

Не грайся, — суворо казала їй старша донька. — Мамо, їж нормально, кому кажу.

Коли я дивлюся на цих дітей, — сказала Уляні її сторічна мама, запиваючи картоплю компотом, — то відразу згадую свого Василя. Ми теж із ним так любились. Усе життя. Усеньке життя.

І раптом вона зайшлась нестримним плачем — як немовля, покинуте на кілька годин у холодній кімнаті. Її викривлене лице сіпалося від судом.

Поцілуйтесь! — наказала професорові і його дружині Уляна. Вона замахала на них рукою з випростаним вказівним пальцем і тицяла цим пальцем то в професора, то в його жінку. — Поцілуйтесь негайно!

Професор перехилився через голову свого сина і наблизив обличчя до дружини. Дружина поспішно і перелякано ковтнула непережований шматок оселедця. Він торкнувся своїми губами її губ, за звичкою захопив язиком нижню губу. Відчув смак помади, і в грудях похололо від нестерпного спогаду про Зою. Хлопчик під ними знову голосно гикнув. Стара здригалася в обіймах своєї найстаршої доньки.

Наступного вечора, коли професор і його дружина поїхали, прабаба покликала Богдана до себе і по-змовницьки йому підморгнула.

Ти знаєш, що він має коханку? А вона його за це з дому вигнала. Слаба жінка.

І скривила презирливо беззубий рот.

Жити їй залишалося рівно тиждень.

*

Дружина запропонувала йому повернутися додому, але він не поспішав. Професор почав шукати Зою. Очевидним місцем, єдиною зачіпкою, на яку він міг опиратись, була сіра кам’яна будівля у дусі неоренесансу на вулиці Володимирській. Професор вирішив знайти Зоїного чоловіка. Він збирався вдати з себе стурбованого лікаря: моя пацієнтка не з’явилась на заплановану операцію, клятва Гіппократа вимагає від мене повернути її на операційний стіл.

Він не мав певности, чи прізвище, яке фігурувало у медичній картці Зої, було справжнім. Належало воно їй, її чоловікові, її невідомому батькові, її всемогутньому дідові — чи було вигаданим за долю секунди, взяте просто з голови, набитої чудернацькими ідеями.

Обдзвонивши всіх Красовських, номери яких знайшов у телефонному довіднику, і нічого у цей спосіб не досягнувши, професор вирішив іще обійти всі вказані під номерами телефонів адреси. Люди, які відчиняли йому двері, ніколи про Зою не чули. Він намагався її описувати, але незмінно розгублювався: професор не мав жодної певности ні про колір очей своєї коханої (зелені чи сірі? іноді, здається, жовто-карі? то чорні, то сині, як у Емми Боварі?), ні про її зачіску (темне волосся чи русяве? пряме чи кучеряве?), ні про вік (28? 36? 42?), ні про зріст і статуру (зовсім крихітна і тендітна? заввишки така ж, як і він?).

Професор почав описувати шрами на її обличчі, які знав достеменно, оскільки заподіяні вони були його власними руками, але ця інформація не принесла жодної користи. Красовські з різних адрес і з-під різних телефонних номерів лише знизували плечима. — Ні, у нас такої немає. Нічого про таку не чули.

Він підозрював, що її могли десь переховувати. Що вона сидить, наприклад, зачинена у віддаленій кімнаті рожевого особняка на Лютеранській, або навіть не сидить, а гупає зараз кулаками у важкі дубові двері і кричить не своїм голосом, благаючи її врятувати, звільнити. Може, вона прив’язана чи прикута до билець ліжка, може, накачана наркотичними речовинами — а він, професор, тим часом червоніє і затинається, намагаючись розпитати про неї у чоловіка з простакуватим обличчям, але хитрим поглядом, що явно потерпає від жорстокого похмілля. Може, дзявкотіння собачки і невміле виконання «Арабесок» Дебюссі, які лунають з глибини помешкання, покликані якраз заглушити Зоїні крики про допомогу. Чи могла то бути собачка Зої? Чи могла Зоя виконувати Дебюссі? Професор так мало про неї знав.

Цілий тиждень він блукав навколо цього особняка. До середини ночі курив у брамах, товкся під вікнами будинку із зарюмсаним жіночим маскароном на фасаді, ховався за рогом флігеля у внутрішньому дворику, аж доки одного разу двірник не спустив на нього двох вовкодавів. Ті, щоправда, професорові нічого не зробили: вимастили слиною руки, потицялись здоровенними гарячими мордами в пах, помахали хвостами. Але професор зрозумів, що далі ошиватися тут небезпечно. Що настав час вирушати на Володимирську.

Не встиг він наблизитися до головного входу під колонами, як йому назустріч вийшло троє. Він звідкись їх знав. Чоловіки відтіснили професора до ніші у фасаді, оточили його так, що дивитись він міг тільки на співрозмовника — невисокого охайного чоловіка, який пружно погойдувався на ногах, ніби розтягував і скорочував потужні пружини, готуючись до стрибка у висоту. — Я вас уважно слухаю, — сказав чоловік. — Розумієте, — знічено усміхнувся професор, навіть не дивуючись, звідки могло цим людям бути відомо, що перехожий на вулиці мав справу до їхньої установи. — Розумієте, — розгублено пролопотів професор, — я шукаю одну жінку. Тобто одного чоловіка. Я шукаю чоловіка однієї жінки. А якщо не його, то старенького родича цієї жінки. Хоча він, розумієте, родич їй номінально, а не фактично. — Так, розуміємо, — відповів співрозмовник. І його ввічливий вигляд справді свідчив про розуміння.

Професор зітхнув із вдячністю і полегшенням. — Тут просто така справа, — почав пояснювати він дедалі довірливіше. — Розумієте, я — пластичний хірург. Це рідкісна професія, не надто у нас поширена. — Так, — кивнув чоловік, беручи професора під лікоть і ведучи його Володимирською у напрямку від Софійської площі, ледь відчутно підштовхуючи. Двоє інших чоловіків весь час залишалися при цьому на пів кроку позаду, але професор відчував їхній подих на своєму карку.

До мене звернулась пацієнтка, — продовжував професор усе сміливіше. — Не те щоб вона мала якісь вроджені вади обличчя, зовсім ні. Навпаки! Дуже гарна жінка. Ви б і самі так сказали, якби її побачили.

Співрозмовник кивнув — ніби йому доводилося бачити Зою і він справді вважав її гарною жінкою.

Але саме тому, що ця жінка настільки гарна, — натхненний доброзичливою увагою свого слухача, розпалився професор, — я погодився їй допомогти. Я погодився з її міркуваннями. Річ у тому, що я поділяю її філософію. Естетика — наука сувора. Її критерії високі. До них нелегко дотягнутися.

Цілковито з вами погоджуюся, — закивав чоловік, жестом підказуючи, що зараз їм слід повернути за ріг. — Тут ніхто з вами не сперечається. — Він люб’язно вказав професорові на вхід до котроїсь із брам. Професор поклонився і прийняв запрошення. Кроки чоловіків відлунювали в холодному довгому проході.

Професор так захопився своїм поясненням, яке здалось йому страшенно вдалим і переконливим, що зовсім не встигав звертати увагу на ланцюжки внутрішніх дворів, якими вони проходили, бічні і задні двері, які наскрізь проводили їх проз будівлі, на сходи, що вели донизу і піднімалися догори, на запахи їжі і запустіння, на котів, які розбігалися з-під їхніх ніг,