Читати книгу - "Зібрання творів"

моєї віри підмиває камінь,

і кожна з них, убрана до весіль,

несе в руках сумний букет трояндний -

рясний, як радість, ярий, наче біль,

що чим нестерпніший, то більш принадний.

Гуртом рушаємо до когось в гості,

а тому очі круглить переляк,

не сподівався він стількох друзяк -

стоїть блідий, сумний, простоволосий.

О ні, не надарма оцей парад,

мов поховальний хід. І я сумую,

не знаючи, котру з своїх троянд -

червону ачи чорну подарую,

аби не сприкрити. Здається, сто смертей

взяло мене під руки і згубило

межи собою. Ще допіру дніло,

і ледь торкався сон моїх очей.

22.1.

* * *

Блажен, хто тратити уміє,

коли заходить час утрат,

аби лишалася надія

і виростала востократ,

що білий світ – він завжди білий

і завжди добрий – білий світ.

Хай ти у ньому – син несмілий,

кого пройняв циганський піт,

а все ж буття твоє – у леті,

і в ньому – порятунок твій.

Вся суть твоя – лише в поеті,

а решта – тільки перегній,

що живить корінь. Золотіє

над осінь яблуневий сад.

Блажен, хто тратити уміє,

коли заходить час утрат.

* * *

Моє перелицьоване пальто,

єдиний мій товаришу незрадний,

ану ж, переповідж мені докладно

про те, що є цей світ і хто є хто -

із тих, кого ти десять років бачило

(чи й одинадцять?). Хто була вона,

та, перша подруга, котра одна

на цілий вік мені біди настачила

і докорів сумління? Хто б сказав,

що світ я їй навіки зав’язав,

розлукою і мукою змаячений?

Моє перелицьоване пальто,

ану скажи, кого ти взимку гріло,

скажи про те, як десять років збігло,

і час угнався, ніби долото

у трухле дерево? Скажи про все.

Куди мене розкрилено несе

моя біда, дочка моєї віри?

Хто хрест поклав на мене? Пише вирок?

Моє старе пальто, скажи про все.

23.1.

* * *

Господи, гніву пречистого

благаю – не май за зле.

Де не стоятиму – вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки.

Вірою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати родила

і благословила в світи.

І добре, що не зуміла

мене од біди вберегти.

23.1.

* * *

Уже моє життя в інвентарі

розбите і розписане по пунктах,

як кондаки твої і тропарі.

І тільки дух мій ярим громом бухне

над цей похмурий мур, над цю журу,

і над Софіїну дзвіницю зносить

угору й гору. Хай-но і помру -

хай він за мене відтонкоголосить

три тисячі пропащих вечорів,

три тисячі світанків лебединих,

що оленями йшли між чагарів

і мертвого мене не розбудили.

23.1.

* * *

Скажи ім’я своє, поете,

і я вгадаю, ачи ти

засяг у горнім перелеті

своєї ярої мети,

що раптом може спалахнути

і без вогню, ти волі брат

чи, свого духу супостат,

загуби просиш, як покути

для хисту ницого. Кажи ж:

коли ти Бога не гнівиш

любов’ю злою і коли ти

капариш недолугий вірш

без честі й совісті, тоді ти

не потикайся і облиш

автодафе благословенне

для інших: тих, котрі горять,

а цілий світ боготворять

своїм конанням нескінченним.

23.1.

* * *

О, скільки слів, неначе поторочі!

І всі повз мене, ніби кулі, б’ють,

і всі живу мою минають суть,

а тільки строчать, строчать, строчать, строчать.

А я іду – крізь ці слова облудні,

незнані досі. Тут – передова,

де всі твої бійці – одні слова.

І сіють зраду спогади марудні,

що передовіряються перу

і забивають дух тобі єдиний,

і тьмою тьмиться образ України,

допіру він розтане – й я помру.

І в помережані увійду ночі,

де ні жалю, ні радощів не ймуть,

а так живуть – і смерть свою жують.

О, скільки слів, неначе поторочі.

23.1.

* * *

Аж ось воно, блаженство самоти

й розкоші спокою – на всю планету.

І стільки сили додалось поету,

і стільки дум, і стільки висоти!

Ану скажи – ти був її запраг

коло ставка, де в соснах висять зорі?

Світлішала душа у мертвім морі?

Ти, навіжений, був її запраг?

Тепер свої бажання недозрілі

крізь штольню ошуканства пронеси.

Та більше вже нічого не проси

в богів, що все життя тебе дурили.

23.[1].

* * *

Чи витримаєш ти найтяжчий іспит,

моя любове? Зможеш, ачи ні?

Ввижаються уста твої сумні

і щоки Богородиці пречисті

в нічних сльозах. І видиться рука -

беззахисна, самотня і тонка,

що пише на стіні розлуку довгу.

І мариться, що з рідного порогу

ти вже добра не ждеш. І не зовеш

того, хто, запроваджений до веж,

тебе, згорьовану, лишив самою

із велетенською, як світ, бідою.

23.1.

* * *

Мов лебединя, розкрилила

тонкоголосі дві руки,

ледь теплі губи притулила

мені до змерзлої щоки,

сльозою темінь пронизала,

в пропасниці чи маячні

казала щось – не доказала.

Мов на антоновім огні,

не чув нічого я й не бачив,

в останньому зусиллі зміг

збагнути: все.